Леонид Платов - Секретний фарватер

Болісна неуважність дедалі частіше оволодівала Шубі-ним. Він відповідав невлад, неждано обривав нитку розмови, стріпував головою: “Ой, пробач, задумався про інше”.

Уночі Вікторія прокидалася і, спираючись на лікоть, вдивлялася в його обличчя. Він спав неспокійно. Що йому снилося?

Іноді бурмотів щось крізь стиснуті зуби — з лотками гніву і погрози!

Дружинам моряків судилося все життя тривожитись за своїх чоловіків. А Вікторії здавалося, що Шубіна дожидає в морі “Летючий Голландець”.

Під її поглядом він прокинувся, розплющив очі:

— Ти чого?

— Нічого… — Вона несподівано схлипнула. — Побачила твої очі і дряпонуло по серцю…

Є люди з потаємним горем, схованим на дні душі. Навіть у хвилини веселощів зненацька пробігає тінь по їхньому обличчю, неначе хмара над водною гладінню. Так була і з Шубіним. Час від часу, заглушуючи сміх і веселі голоси друзів, починав бриніти у вухах лейтмотив “Летючого Голландця”: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен…”

Вікторія уже знала, коли “Ауфвідерзеен” починає лунати особливо голосно. Шубін ставав тоді галасливим, балакучим, просив гітару, починав танцювати — нізащо не хотів піддаватися цьому “Ауфвідерзеену”…

І от останній вечір дома перед поверненням на флот.

Вікторія і Шубін сидять біля відчиненого вікна. Не пішли ні в кіно, ні в гості. Останні години хочеться побути без сторонніх.

Раптом Шубін сказав:

— Знаєш, думаю іноді: вони всі божевільні там!

Хто “вони” і де “там”, не треба пояснювати.

— Правда?

— І тим небезпечніше залишати їх на волі.

Сутінки поволеньки заповнюють кімнату, переливаючись через підвіконня…

— Це дуже мучить мене. По-моєму, я не виконав свого обов’язку.

— Ти, як завжди, надто вимогливий до себе.

— Надто? Ні, просто вимогливий. Я, напевне, повинен був викликати вогонь на себе. Але забарився, проґавив момент.

— Ти був уже хворий.

— Можливо…

Мовчанка. Майже пошепки:

— І потім я дуже хотів до тебе, нагору…

Знову довга мовчанка.

— Але ти зрозумів, для чого цей “Летючий Голландець”?

— Ні. Пробув там надто мало. Треба б довше.

— Тебе все одно зсадили б на берег.

— Хоча ні, я не витримав би довше. Задихався. Відчував: сам божеволію.

— Не кажи так, не треба!

Звук поцілунку.

— Спочатку Ришков підказав мені: Вува, ді Вундерваффе. Я подумав: так, Вува! Та літо вже минуло — і нічого! Секретної зброї не застосували проти Ленінграда… Це, звичайно, дуже добре. І я радий. Але ж “Летючий Голландець”, як і раніше, цілий, і його не розгадано!

— Секретну зброю, “Фау”, застосували проти Англії. У червні. Тобто невдовзі після твоєї зустрічі з “Летючим Голландцем”. Можливо, що саме цю зброю збиралися випробувати під Ленінградом.

— Але ж я не бачив ніяких пристосувань на палубі. Бачив тільки антену, два спарених кулемети, більше нічого! І торпед, певен, на “Летючому” менше, ніж має бути на звичайному підводному човні. У кормовому відсіку не торпедні апарати! Що це за каюта в кормовому відсіку? Чому біля дверей стояв матрос з автоматом? Чи не там ця Вува?

— Не хвилюйся так! Тобі не можна хвилюватись!

— Ну що це ти справді: я ж завтра буду в морі. І не хвилюватися, по-моєму, значить взагалі не жити!.. Я не можу зрозуміти “Летючого Голландця”. І це мене мучить, бісить! Навіть найпростішого не можу зрозуміти! Чому прізвисько таке: “Летючий Голландець”?

— Ти розповідав про цього Рудольфа, живого мертвяка. На легендарному кораблі, по-моєму, теж були мертвяки. Уся команда складалася з мертвяків. Але я слухала оперу Вагнера дуже давно, у дитинстві.

— Так, я теж пам’ятаю щось про мертвяків. Корабель-привид, корабель мертвих…

Сутінки до стелі заповнили кімнату.

Шубін встав і ступив крок до вимикача.

— Зустрітися б іще раз з цим “Летючим Голландцем”! Наздогнати його! Атакувати!..

І, скреготнувши зубами, він з такою люттю стиснув кулак, немовби вже добирався до нутра цього незрозумілого підводного човна і вительбушив його, як рибу, вивернув усього навиворіт!

Він жадібно, на повні груди, вдихнув повітря.

— О! Першокласне! Пругке, ледь солонувате і прохолодне, яким йому й належить бути!

Вітер, що зірвався від руху катера, легенько впирається в чоло, немовби піддражнюючи, запрошуючи погратися з собою. Палуба під ногами вібрує, здиблюється і падає, коли катер б’ється об хвилю.