Леонид Платов - Секретний фарватер

Головною деталлю пейзажу була, одначе, вода. Вона підкреслювала дивовижну різноманітність шхер. Обрамляла картину і водночас ніби дрібнила її.

Місцями берег круто обривався або збігав до води великими кам’яними плитами, схожими на східці.

Були тут острови, зарослі лісом, конусовидні, як клумби, на довершення подібності обкладені камінцями по колу. А були майже безлісі, на диво обточені велетенськими льодовиковими котками. Такі обточені скелі називають “баранячими лобами”.

Де-не-де підіймалися з тріщин молоді берізки, ніби тоненькі зелені вогники, — немов у надрах шхер бурхало полум’я і вперто пробивалося на поверхню.

Життя неймовірно чіпке! Шубін згадав сосну, що схилилася над його катером, схованим у затінку берега. Шар землі, нанесений на граніт, був дуже тонкий, пальців у два. Коріння розгалузилось і обплело скелю, наче щупальцями.

Так і він, Шубін, у гарячковому зусиллі утриматися в шхерах щільно, усім тілом припав до скелі…

Він стримав зітхання. Хіба така, з дозволу сказати, позиція пасує військовому морякові? Йому личить стояти біля стерна, знаючи, що за спиною в нього дві надійні торпеди. Вискочити б на граничній швидкості з-за мису, садонути по цих баржах і буксирах! Ото б шелесту наробив! У такій тісняві! Ого!

Та він без торпед. Він беззбройний!

І знову Шубін скоса глянув на створний знак.

Інший командир на його місці, можливо, поводився б інакше. Сидів би й не рипався, чекаючи настання ночі. Та Шубіну не сиділося.

Він поклав бінокль на траву, відповз до заднього створного знака. Камінь потріскався. Зигзаг тріщин здавався незрозумілим написом.

Шурко, роззявивши рота, дивився на гвардії старшого лейтенанта. Той, обігнувши камінь, уперся в нього плечем. Камінь начебто подався, мабуть, неглибоко сидів у землі. Гвардії старшому лейтенантові це чомусь сподобалося. Він усміхнувся. Посмішка була шубінська, тобто по-хлопчачи пустотлива і хитра.

— Здавай вахту, — наказав Шубін юнзі. — Ходімо додому! Вірніше, поповземо.

І тут юнга похизувався жартом — флотським, у дусі свого командира.

— Ворожі шхери з двома створними знаками і однією віхою здав, — сказав він.

А Чачко, усміхнувшись відповів:

— Шхери зі створами і віхою прийняв! Жартувати в хвилини небезпеки і у важкому становищі було традицією в гвардійському дивізіоні торпедних катерів.

“Дома” все було гаразд. Катер трохи погойдувало під балдахіном із трави і гілок. Ремонт його йшов повним ходом, але боцман був незадоволений. Як звичайно, він шпетив флегматичного Степакова: “Не ростеш, не підвищуєш кваліфікації! Як то кажуть, сім років на флоті і все на клівершкоті”. Степаков тільки ображено шморгав носом.

А втім, флотського порядку дотримувались і в ворожих шхерах — рівно о дванадцятій сіли обідати сухарями й консервами.

Шурко Ластиков, шануючи “адміральську годину”, вклався на кормі під вітами і миттю заснув, як це вміють робити тільки діти, набігавшись за день, і моряки після вахти. Шубін зупинився біля юнги, вдивляючись у його обличчя. Було воно худе, вилицювате. Коли юнга розплющував очі, то здавався старшим за свої роки. Але зараз виглядів малечею, сопів зовсім по-дитячому і чогось усміхався вві сні.

Як же складеться твоє життя, синку, років так через шість-сім? Ким ти будеш? Де служитимеш? І чи згадаєш про свого командира?..

Матроси неголосно розмовляли на кормі. (Після обіду належало відпочивати. Це і є так звана “адміральська юдина”). Розмова була дуже мирна, так ніби катер стояв біля пірса на Лавенсарі.

Лоцман розважливо доводив, що дівчині не личить бути однакового зросту з мужчиною.

— Моя — невисоченька, — казав він, зворушливо усміхаючись. — І черевички носить, розумієте, тридцять третій номер. Сказитися можна! Я вже знаю, до війни разом ходили вибирати, мені якраз по цю кісточку. — І розчепіривши величезну долоню, він показав місце на кисті руки.

— Які там черевички! — зітхнув моторист Дронін. — У чоботях, либонь, вона ходить. Нині вся Росія в чоботях…

Тільки Степаков не брав участі в розмові. Він сидів, спустивши ноги за борт, і нерухомо дивився у воду, наче загіпнотизований.

Відчувши, що за спиною стоїть командир, моторист озирнувся.

— Щука, товаришу командир, — сказав він, жалібно усміхаючись. — Дуже вже нахабно поводиться! Ходить і ходить перед очима. Розуміє, тварюка, що її не дістати!..

Щось поблискувало і булькало майже біля самого борту. Риби тут була сила-силенна. А Степаков — завзятий рибалка. Та ловити рибу не можна. Небезпечно! Ворожі шхери навколо…