Леонид Платов - Секретний фарватер

Мигцем зиркнувши на годинника, командир налив у келихи:

— Однак ви зовсім не п’єте, пане лікар. Ви слухаєте, затамувавши подих. Слухаєте так напружено, що навіть, по-моєму, ворушите губами! Плюньте на все. Пийте, їжте, життя коротке!

Він сьорбнув вина.

— Ні, Гітлер не міг інакше. Потягу до колоній не вибавити, пане лікар, він у крові. Цим я хочу сказати, що економіка імперії, життєві інтереси концернів та великих банків забарвлені ще й особистими почуттями наших націстських верховодів. (Він так і сказав: верховодів!)

— Хто ж ці… верховоди? Я знаю тільки пана рейхсмаршала.

— Правильно. Герінг — син офіцера колоніальних військ у Південно-Західній Африці. Потім іде Гесс. Народився у Південній Америці, жив у Єгипті. Батько — німецький комерсант. Втратив увесь свій статок у час першої світової війни. Мало вам? То, коли хочете, я назву ще десяток прізвищ. Ріхард Дарре — родом з Аргентіни. Герберт Баке — народився на Кавказі…

— Доволі. Я переконався.

— А Ернст Боле, зрештою! Керівник закордонного відділу нашої партії! Ви знаєте його біографію? Вона потішна. Дитинство минуло в Кейптауні. Мати — англійка. Батько — німець, причому старої бісмарківської закваски. За кожне слово, сказане вдома по-англійськи, дітям давали прочухана. Правовірні національні ідеї втовкмачувалися майбутньому керівникові закордонного відділу партії, так би мовити, як набої з казенної частини!

Я, тремтячи, підтримав його непоштивий сміх, проте майже безгучно, штурмбанфюрере!

— Батькові Боле підсобляли товариші його сина по школі. Ернст був єдиний німецький хлопчик серед англійців та голландців. І це в час першої світової війни! Коли він оповідав про своїх маленьких мучителів, у бідолахи починалася ядуха і багровіло обличчя. Ось на чому, пане лікар, на хльорі й штурханах виріс видатний націонал-соціаліст Ернст Боле! А втім… — Він задумливо підпер голову кулаком: — Втім, ми, німці, взагалі надто довго пам’ятаємо штурхани. Візьмімо хоча б Францію.

Проте він не став говорити про Францію.

— Росія перешкодила нам відібрати свої колонії. Коли б не вона, ми б уже причесали цих чорненьких на рівний проділ! Усі континенти: Африка, Азія, Америка, Європа, ринки збуту й сировини, дешеві робочі руки, — все це ховалося за широкою російською спиною!

— Чи не слід було почати з колоній?

Командир дивився на мене крізь скло келиха примружившись.

— А ви цікаві, пане лікар, вельми цікаві, — ласкаво промовив він, несподівано повернувши на інше, що було властиво йому. — Зрештою, так і годиться за вашим фахом, — додав. — Маю на увазі, звичайно, медицину… Якщо говорити про мене, а я, мабуть, цікавлю вас найбільше, то знайте: можу позаздрити в Третьому рейху тільки одній людині.

— Кому ж саме?

— Гладкому Германові.

— Панові рейхсмаршалові?

— Так. І не тому, що він рейхсмаршал, а я всього тільки капітан другого рангу, але тому, що він ще і “Рейхсверке Герман Герінг АГ”. Мало не двісті заводів, шістсот тисяч робітників. А з чого почав? З кортиків. Років вісім тому він випросив у Гітлера монопольне право виготовляти почесні есесівські кортики. В той час я тягнув лямку в Іспанії. Топив комуністів. Я не додумався до кортиків.

Нам, пане лікар, задурювали голову брехнею. Нас запевняли, що ми, есесівці, — еліта нації, нова шляхта, аристократія заслуг. Нісенітниця! Вгору, в світ справжніх володарів Третього рейху, зумів протовпитися тільки Гладкий Герман. Щоразу, пристібаючи до пояса почесний есесівський кортик, я згадую Гладкого Германа. Щоправда, декому з нас Гітлер дарував маєтки. Я не дістав маєтки. Ви, по-моєму, теж.

Еге ж, про Гладкого Германа варто було замислитися. Кажуть, гроші дають владу. Це правда! Проте і влада дає гроші, якщо з кебетою її використовувати. Вона забезпечує все, чого домагаються люди: гроші, силу-силенну грошей, вілли, яхти, чини й ордени, славу, загальне схиляння, кохання жінок — для тих, хто потребує цього кохання. Та найголовніше, пане лікар: влада дає душевний спокій. Вона позбавляє болісних сумнівів щодо себе і внутрішньо переінакшує людину!

Хвилину чи дві він мовчав, відсапуючись.

— Та мій час ще не минув, — додав незрозуміло.

— Авжеж, — промовив я, підливаючи масла в огонь. — З вашим визначним хистом… З вашим досвідом… І досі всього тільки командир підводного човна… Хоча це не звичайний підводний човен! Гадаю, єдиний отакий!

— Курт називає його підводним лайнером. Так! Я здавна пов’язував свої надії з нашими пасажирами. Придивіться до них уважніше, пане лікар.