Леонид Платов - Секретний фарватер

Застогнавши, він підвівся.

Лежати було незручно, твердо. Отже, він був уже не в воді, а на землі. Справді, ось і небо! Під соснами стояли і ходили прикордонники.

— Живий? — стурбовано спитав Олександр, маючи на увазі порушника. — Живий він?

— Живий, живий! — заспокоїв начальник морського поста, сідаючи поряд навпочіпки. — Справно ти працюєш, лейтенанте. Майже і не ушкодив його.

— Зате дуже цупко вчепилися, — докинув Бугров. — Ми з Кузьомою ледве вирвали його від вас. З клаптями віддирали.

Олександр подивився на матроса. Той був у плавках, з ластами на ногах і мокрий весь з голови до п’ят. Отже, підмога все-таки наспіла за сигналам ракетою…

— Загаялися трохи, — додав матрос винувато. — Не зразу відшукали цей підводний вхід у скелі.

Олександр перевів погляд на своє наспіх перев’язане плече — рука непорушна, як цурпалок. Друга затиснула шмат якоїсь прогумованої тканини. “З клаптями віддирали…”

Він розтулив кулак, упустив клапоть на траву, стомлено відкинувся на спину.

Над вухом пролунав схвильований, дуже знайомий голос:

“Поранений! Обіпріться на мене, поранений! У нашій сандружині я…”

Коли він знову розплющив очі, був уже ранок. Люду на острові прибуло. Дзенькали кирки й лопати. Прикордонники, жваво перемовляючись, перевертали й пересували каміння, ніби розставляли меблі, готуючись до входин.

— Опритомнів, — сказали поруч з Олександром.

— Та й час би вже…

Олександр звів очі. Згори на нього дивився комдив.

— Здравія бажаю! — радісно вигукнув Олександр, силкуючись встати.

Але фельдшер, що сидів на землі, стримав його.

— Як поспішаєш! — докірливо сказав комдив. — Нема куди квапитися тобі. Справу свою зробив. І зробив на совість.

— А де… — Олександр пошукав навколо очима.

— Ось він! Ніяк не вгамується.

Осторонь кілька прикордонників, навалившись, стримували щось під сіттю — а воно викручувалося і билося в корчах на землі.

Олександр заспокоєно звів подих.

— А нащо вони каміння вивертають? — спитав він за хвилину.

— Шукають аварійний люк.

— Не знайдуть, — упевнено сказав Олександр. — А як знайдуть, то не відчинять. Мальтієць попередив: плита відчиняється зсередини. Я пірну, товаришу комдив? Мені підсоблять допливти.

— Ще чого! Поранений — пірнути! Проінструктуй своїх аквалангістів!

Олександр розтлумачив Вугрову й Кузьомі, як шукати пристрій, що піднімає люк.

— Мальтієць сказав, що це позаду ремонтної майстерні. Бачили її? Тільки не сплутайте! Посередині механізм для висадження Вінети.

— Де частину стіни зсунуто?

— Еге ж. Порушник збирався увімкнути пристрій, я перешкодив.

Кузьома й Бугров довго поралися всередині острова. Хвилин за п’ятнадцять вони зринули й вибралися на берег.

— Ну як? — спитав комдив.

— Чотири трупи знайшли на дні.

— Ого! І справді склеп. А пристрій до люка?

— Там облицювання щільне, товаришу комдив. Плита до плити.

— Значить, не знайшли ту, що треба. Мальтієць говорив: третя знизу, в другому ряді. Відсувається легко.

Знов марудне чекання. Олександр сердито зиркнув на свою нерухому руку.

Аж ось зашамотіло недалечко гілля, хоч ранок був тихий. Розляглися радісно-схвильовані голоси прикордонників.

Погойдуючи кроною, почала повертатися одна з сосон і разом з нею — гранітна плита, її підніжжя. Під гранітною, оброслою мохом плитою відкрилася друга — залізна. Зачорніла розтулина, вималювалися сходинки кручених сходів, що вели стрімко вниз.

— Молодці Бугров і Кузьома! — сказав комдив. — Що ж! Скористаємося з люб’язних запросин.

Олександр також попросився в грот.

— Не можна. Ти поранений, — заперечив комдив.

— Просто зморений, виснажився.

— А плече?

— Не болить, — збрехав Олександр.

Кузьома і Бугров підхопили свого лейтенанта попідруч. Підводячись, той занепокоєно огледівся. А де ж порушник?

Ага, ось він — нерухомо сидить під сіттю, обхопивши руками коліна. (“Ех, не напоумило їх зв’язати!”) Голову схилив па руки, обличчя сховав. Ривчун перехопив і правильно зрозумів Олександрів погляд.

— Не турбуйся. Не втече!

У вузький лаз опустили кілька ліхтарів. Грот освітився. Потім один за одним по східцях зійшли командир дивізіону, начальник морського поста і матроси, підтримуючи Олександра.

Вода, що недавно ходила ходором, уже в тихомирилася, але сліди від бризок тьмяно мерехтіли на стінах. Височина склепіння сягала п’ятнадцяти метрів, розлогу акваторії ставало на те, щоб до грота міг зайти великий підводний човен, виплисти на поверхню ї, розвернувшись, стати біля пірса.