Леонид Платов - Секретний фарватер

Цього пізнього липневого вечора в Ленінграді йде дощ.

Прямокутники вікон, оранжеві, червоні, білі, один за одним щезають, розчинившись у густій запоні дощу. Потім ураз гаснуть ліхтарі на вулицях.

Ніч. Дощ.

Зовсім небагато освітлених вікон лишилося в Ленінграді.

Ось одне з них — на Мойці, поблизу Ісаакія.

На підвіконні сидить засмучена дівчина, накинувши на плечі пухову хустку. Вона не підводить погляду од дахів, що розпливаються в жовтувато-сірій туманній мжичці.

“Талану, — сказав він їй, — побажайте мені талану!”

Це був не жарт, ні. Він так серйозно подивився на неї. Темні очі його заглянули їй прямо в душу.

Таж він — військовий моряк! Війни, дякувати богові, немає, але, можливо, його корабель десь у морі на небезпечних випробуваннях?

“Побажайте мені талану…” Він зронив ці слова мимохідь і загубився в натовпі. А вона п’ятий день місця собі не знаходить від неспокою.

“Талану…” Знав би він, як вона зичить йому щастя! Усім серцем! Усім єством своїм!..

Так ось, виходить, що таке кохання! Тривожитися, не знаходити собі місця, не спати ночами, жагуче хотіти для когось щастя, бо ж воно і твоє щастя, — оце кохання?

Книжки, щоправда, обіцяли їй інше. Але ж не завжди треба вірити книжкам.

П’ять довгих-довгих днів… Та почалося це набагато раніше. Не п’ять днів — майже, рік тому.

Тоді, повернувшись із театру, вона довго не могла заснути.

У вікні виднівся Ісаакій. Крилата баня його була матово-білою під місячним сяйвом. За стіною чувся мачушин і батьків хропіт — звичайний дует на флейті і тромбоні.

Почало світати, а дівчина все ще сиділа на своєму тапчані, запнувши коліна ковдрою, чудуючись з того, що сталося.

Моряк з упертим чолом і серйозними темно-карими очима мовби й досі був тут, поруч неї, наче вони й не розлучалися. їй було дивно, навіть моторошно і все ж любо.

Хоча їй здалося, що вона йому не припала до вподоби.

Та й чи могло бути інакше?

Дівчина була впевнена в тому, що вона негарна, заледве не потворна. І дзеркало холодно підтверджувало це, як тільки вона побіжно зазирала в нього. Вона не любила дзеркал.

Але їй не варт було видивлятися в дзеркало, щоб довідатися, може вона сподобатися чи ні. Вона не знала, що володіє чимось набагато важливішим і принаднішим, ніж краса. І відбивалося це не в свічадах, а в її очах.

Вони були такі блискаві, великі, променисті, що хотілося без кінця дивитися й дивитися в них.

Вже й не помічалося, що рот завеликий, а носик замалий, і м’яке пухнасте волосся ніяк не хоче завиватися. Не важив і колір очей. До того ж він мінявся від настрою — бував сірий або світло-зелений, а то й майже синій. Мав значення лише вираз ясного розуму, правдивості й незмарнованої юної душевної сили.

А саме цього ніколи не відіб’є дурненьке дзеркало.

І все-таки в неї, як вона вважала, було багате на любовні переживання життя.

Зовсім недавно ще, так само як і інші школярки та студентки, вона підбігала до рампи і, щосили плескаючи в долоні, викликала на біс улюбленого тенора — недоладним, зривистим, “дівчачим” голосом. До цього, прочитавши “Овода”, шалено ненавиділа Джемму і ревнувала до неї бідного, скривдженого Артура.

А ще раніше — тоді їй було років дванадцять — вона допомогла одному хлопчикові, який дав бій щурам на Двірцевій площі. З ним її зблизило те, що вони обоє не зносили щурів.

Звичайно, горбате страховисько з голим звивистим хвостом не дуже добрий привід для знайомства. Але так уже сталося.

Хлопчик був поранений, руки забинтовані, і вона хотіла йому допомогти.

Незабаром йому стало зовсім погано. Він сидів на сходинках якогось будинку і кашляв, задихаючись. Він дивився на неї страдницькими очима, а вона нічого не могла вдіяти. Навіть своєї санітарної сумкп з ліками не мала при собі.

Потім вони довго ходили набережною. Вона пробувала вести його під руку, та він не хотів. Ленінград був напівпорожній і дуже тихий. Він наче прислухався до їхніх кроків, а хлопчик розповідав про свого щойно загиблого названого батька.

Але більше вони не зустрілися.

І вона не пам’ятала його обличчя. Весь час він одвертався, мабуть, соромився, що виказав свої почуття дівчиськові.

Однак це мало і переваги. Згодом вона могла уявити його таким, яким хотіла. Інколи наділяла його коротким рівним носом і суворими сталевими очима. Інколи міняла прямого носа на орлиного, а сталеві очі — на усміхнені, блакитні.

Але ці захоплення юності, звичайно, не можна порівнювати з почуттям до лейтенанта, якого зустріла в театрі, а через рік у трамваї. Тоді, виходячи, він попросив її побажати йому талану. Був такий стримано-дужий, такий тактовний!