Леонид Платов - Секретний фарватер

Вона й спрацювала. Не знаю, на скільки днів ми затримали просування ваших частин і яку роль відіграло це на останньому етапі війни. По-моєму, було б важливіше затримати росіян на Сході. І на цьому, нарешті, зійшлися, але вже в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році.

Моя група почула вибух, ховаючись у прибережному очереті. Отже, справу скінчено. Але ми думали тільки про те, як би повернутися додому. Найважче в таких випадках повернутися. Довго розповідати про це. Однак і Дітріх, і Міхель, і Рільке залишилися в каналі.

Я врятувався тільки завдяки своїй витримці і гемонському бажанню жити. Дві доби мені довелося просидіти на дні вигрібної ями, словом — солдатського нужника. Про це немає нічого в реляції. Таке, як правило, не вставляють у реляції. Про них не згадують і в послужному списку.

Яма, на щастя, була на березі. Вона щільно прилягала до каналу. Коли сапери, шукаючи нас, почали кидати у воду гранати, я приловчився і проліз у вузьку трубу. Дітріх забарився. Мабуть, труп його виплив, як випливає глушена риба. Ваші солдати задовольнилися цим трупом. Міхель і Рільке загинули раніше.

Дві доби — на дні вигрібної ями! Скорчившись, як недоносок у банці, тримаючи лице над смердючою квашею! Зрозуміло, я не міг взяти в рот загубник! Треба було берегти повітря на дорогу назад… Кулаки стискаються, коли згадую про це!

Адже я був романтичний юнак. Я любив Шіллера. Я мріяв умерти за фюрера і Третій рейх.

Здавалось, усієї води в Шельді, навіть у всьому Ла-Манші не вистачить, щоб змити з тіла той бруд, оті нечистоти, що падали зверху. Нікому і ніколи ще не розповідав про яму. Вам — першому. Просто до слова прийшлось. Вечір дуже тихий — і мені тепер іти на завдання. Хоч я не боюсь. Я вже давно перестав боятися.

І все-таки, знаєте, в ямі було краще, ніж у каналі. Час від часу моя схованка здригалася від поштовхів. Ваші солдати й далі баламутили воду своїми навісними гранатами. Дідько їх знає, для чого. Для профілактики, чи що?

Лише на третю ніч я зміг попливти…

Ні, ви не маєте рації. Колись я був гидливий, дуже гидливий. Не ображайтесь, але мені було б цікаво глянути на вас у ямі!..

Але після цього щось скінчилось у моєму житті.

Так! Не можу забути про яму!

Іноді я навіть вагаюсь: чи варто так чіплятися за життя. Чи не краще було б лишитися в каналі разом із Дітріхом, Міхелем і Рільке?

Ви маєте рацію: я став похмурий, жорстокий. А головне, занадто злий, щоб боятися.

Коли ваші через місяць виловили мене в Ла-Манші, я не боявся. Якщо атрофується душа, разом з нею, певно, атрофується й страх. Ви, звичайно, не знаєте. Звідки вам знати? Той, хто просидів дві доби у вигрібній ямі, інакше дивиться на все: не тільки на життя, але й на смерть.

Ваш полковник у таборі зрозумів це. Він був розумний чоловік. Холодний, безсердечний, але розумний. Поговоривши зі мною, відділив мене од решти військовополонених, потім домігся, щоб мене звільнили. “Дресировка дуже добра, — сказав він. — Шкода залишати, не використавши…”

Мені? Так, мені однаково. Я іду туди, куди мене посилають.

Ви, по-моєму, куди більше хвилюєтесь. Не хвилюйтеся. Операція пройде добре. Порівняно з Шельдою, або захопленням форту в Гаврі, або потопленням плавучого госпіталю це дрібниці для мене, дитяча гра в піжмурки.

Я виникаю й зникаю безшумно. Про це сказано в моєму послужному списку.

А якщо хто-небудь спробує стати мені на дорозі, я зроблю лише один швидкий, добре відпрацьований рух. Не відсувайтесь! Я пам’ятаю, ви не любите дотиків.

Механізм буде ввімкнено, годинники почнуть цокати. Я заведу на п’яту годину ранку, годиться? Для декого це буде неприємне пробудження.

Не турбуйтесь, я встигну повернутись. Ми помилуємося звідси чарівним видовищем. Вогонь і дим! І небезпечної таємниці немає більше.

Наостанку оцініть мою делікатність. Я ж так і не запитав, що це за таємниця.

Хоч про її важливість свідчить сума винагороди. Сума велика — отже, таємниця дуже важлива.

А зрештою: нічого не сталося б, якби я й знав.

Умію вмить забувати. Це входить до моїх професійних обов’язків.

Погляньте лишень на годинник: не пора?..

Шепіт стих. Тільки шумлять щоглові сосни, дрижить, ніби від холоду, листя осик і важко, глухо б’є хвиля об берег…

Вечір був тихий, і захід гарний, не червоний, проте на ніч розшумілися дерева, і хвилі стали зліше бити об берег.

Шлюпка потай підійшла до острова.

Щоразу в Олександра виникала одна і та ж настирлива асоціація. Сосни, здавалось, стурбовані чимось тим, що відбувається біля берега. Ніби швидко збігають по схилу і прислухаються, перегнувшись до води. Таке враження виникло, очевидно, тому, що всі дерева схилилися в один бік.