Леонид Платов - Секретний фарватер

— Які змагаються між собою, не знаючи одна одну?

— Так.

— Цікаво!

— Другий порушник намагається зменшити свою провину. Прошу глянути, сторінка п’ята протоколу допиту: “Моє завдання особливе. Я не повинен був убивати ваших людей або висаджувати мости, електростанції і заводи. Мене послали викрасти дуже важливу міжнародну таємницю”.

— Он як! Навіть міжнародну! Але суті таємниці, як він каже, не знає. Бреше?

— Навряд. Простий виконавець. Так би мовити, рука, а не голова. “Потім я мав увімкнути годинниковий механізм, — сказав він. — До іншого не було діла. Адже я хотів лишитися живим, повернутися додому. А мене вчили, що в таємниці, які вбивають”.

— Резонно. Він дбав про своє здоров’я. Як, до речі, самопочуття пораненого прикордонника?

— Помер по дорозі до загону, товаришу генерал. Не встигли довезти до госпіталю.

Генерал, намагаючись приховати хвилювання, низько нахилився над столом і без потреби пересунув важкий письмовий прилад. Мовчанка.

— Розповідайте далі, — вимовив він, нарешті, своїм звичним рівним голосом. — Що ще повідомив цей удаваний мрець, який так дбає про своє здоров’я?

— Він каже, що ладен сам показати нам вхід у Вінету. На жаль, порушника трохи ушкодили, затримуючи — зламали йому руку. А там, як він каже, потрібно пропливти метрів десять під скелею.

— Але він накидав на папері план?

— Так. Острів позначено умовною назвою “Зміїний”.

— Ну що ж! Основне — це план. Адже лейтенант Ластиков аквалангіст?

— Так точно. Але в мене є варіант операції.

Полковник коротко доповідає свій варіант. Кілька хвилин генерал у роздумі тарабанить пальцями по столу.

— Ризиковано, ви не думаєте? Ми ставимо Ластикова під удар.

— Я міркував над цим. Його страхуватимуть запасні аквалангісти і Ривчун. Зате ефект подвійний.

— Маю сумнів у тому, щоб цей так званий шеф зважився на нову спробу. З протилежного берега було чути шум, видно спалахи пострілів. Логічний висновок: порушника схоплено, можливо, він зізнався.

— А ми вдамося до хитрощів, товаришу генерал. Уявіть собі: до цього шефа — не уточнюю, якими шляхами, певно, обхідними — доходить вістка: порушник, коли його затримали, проковтнув отруту. До — речі, в нього була капсула з отрутою.

— Так. Далі!

— Тоді вплав прямує до острова другий порушник. Але Ластиков напоготові і…

— Згоден! — Генерал вдарив долонею по листках протоколу допиту. — Хоп, майлі!

У молоді роки він служив у Середній Азії і, за старою звичкою, любив іноді вживати місцевих висловів.

Командир корабля похмуро зустрів Олександра після його повернення, із застави, де було схоплено порушника, що прикинувся утопленим.

— Не щастить мені з вами, лейтенанте!

Олександр здивувався. В чому його провина?

— Та ні! Штурман ви добрий. Але комдив тільки те й робить, що забирає вас у мене. Ось тепер ідеї є до Ленінграда на додаткове тренування перед змаганнями. Уже наказ друкують.

— На тренування — зараз? То це ж безглуздо! Уся дільниця кордону напружена через нахабну спробу її — порушити, а він, лейтенант, штурман корабля, прохолоджуватиметься, хлюпатиметься в басейні під світлом рефлектора, як на кінозйомці!

— Прошу дозволу ввійти!

З-за дверей долинуло: “Так!” Комдив розмовляв по телефону, певне, з округом. Не відводячи трубки од вуха, він махнув рукою на крісло: запросив сісти.

— Ясно, товаришу генерал, — повторив комдив. — Зрозумів вас. Так, він уже тут. Зараз відправлю до вас, товаришу генерал!

Подивившись на Олександра, що сидів перед ним, випроставшись, з холодно-відчуженим виглядом, він усміхнувся, навіть, здалося, підбадьорливо моргнув. Комдив моргнув? Ні, цього не могло бути.

— Ніколи пояснювати, лейтенанте. Беріть мій катер і щодуху — на поїзд до Ленінграда!..

Так Олександр і зробив.

З управління від генерала він вийшов пружною ходою, в чудовому настрої. І якби хтось стежив за ним, то, мабуть, зрозумів би: це радощі особливі, войовничі, від яких блищать очі, але щільно стискається рот!

Дуже б хотілося хоч на півгодини забігти до Грибова, та робити цього було не можна. Та й до поїзда лишалися лічені хвилини.

Іншим разом Олександр неодмінно дійшов би до вокзалу пішки, — тут-бо і йти нічого. Ще раз помилувався б панорамою Неви і красунею “Авророю”, поставленою навічно біля Нахімовського училища. Та зараз не до цього. Він на ходу вскочив у трамвай і одразу ж почав пробиватися до виходу: