Леонид Платов - Секретний фарватер

— Звичайно, ви ж аквалангіст! Мені говорили про вас у Ленінграді. — Він багатозначно подивився на Олександра. — Я знаю про ваше спеціальне доручення.

Олександр промовчав. Зрозуміло, комдив повинен був знати про це, щоб керувати його пошуками в шхерах.

— Уже відрекомендувалися командирові свого корабля?

— Так точно.

— Корабель ваш нині на планово-запобіжному ремонті, — неквапливо вів далі комдив, — закінчиться він через два дні. За два дні ви справитеся. Треба з’їздити на заставу до Мурисова.

— Берегова застава?

— Ні, сухопутна. Але кілька днів тому на її дільниці забито порушника, який мав із собою спорядження аквалангіста. В зв’язку з цим про вас уже кілька разів запитували.

Олександр відкашлявся. Від хвилювання горло йому пересохло. Порушник-аквалангіст? Отже, Грибов мав рацію в своїх здогадах? Недаремно радив Олександрові займатися підводним спортом.

— Куди ж ішов порушник?

— Оце й треба встановити.

Широке красиве обличчя комдива було все таке ж спокійне, і Олександр вирішив, що служити з цією людиною буде непогано.

— Думаю, товаришу комдив, ви також спортсмен, — насмілився припустити Олександр.

— Чому так думаєте?

— Дуже врівноважені зовні.

— А! — Комдив коротко засміявся. — Вісімнадцять років на охороні державного кордону. Навчишся врівноваженості.

Він провів Олександра до дверей, що було найвищим знаком його прихильності.

— Ні, я не спортсмен. Тільки вболівальник. Але активний!..

Якби Олександр вірив у забобони, то подумав би, що це добра прикмета. Перші кроки його на Карельському перешийку ведуть до Вінети. Ні на хвилину він не мав сумніву в тому, що чужоземний аквалангіст шукав Вінету.

У загоні Олександр ретельно оглянув виловлений в озері акваланг, навіть приміряв на себе. Балони були нової невідомої йому конструкції, майже пласкі. Вони дуже щільно прилягали до спини, що, очевидно, давало можливість прослизати у вузькі підводні розколини.

Потім командир загону надав у розпорядження Олександра вілліс, і той прямою лісовою дорогою, вихляючи між гранітними брилами і довгим вузлуватим корінням, за кілька годин привіз лейтенанта на заставу Мурисова.

Сухопутники повели моряка до озера.

— Ні, — сказав Олександр, — озеро почекає. Покажіть мені, звідки і як ішов порушник. Це важливо: як він ішов.

Звичайно шпигуни й диверсанти пробують порушити кордон на стику двох застав. Стик, за їхнім уявленням, це щось на зразок межі. А межа завжди гірше оброблена, ніж поле.

Та в умовах нашого кордону ця аналогія не підходить.

І, очевидно, стрибун-аквалангіст не був дурень. Він обрав інший шлях — заглибився в ліс на ділянці застави Мурисова, а потім ішов паралельно до лінії кордону, прямуючи до лісового озера.

Олександра повели тим самим шляхом. З усього було видно, що порушник пересувався короткими кидками. Підстрибне, пролетить трохи на кулі в повітрі, приземлиться. Знову щосили відштовхнеться од землі і підстрибне, як кенгуру. Так він перетнув кілька галявин. Але де-не-де йому доводилося повзти.

Що ж він зробив, коли зрозумів, що його обходять? Усе ще пробував прорватися до озера.

Так, це було незрозуміло.

Тільки пошпуривши в озеро спорядження підводного плавця, порушник круто звернув — кинувся назад до кордону. Ось тут уже недалеко від смугастих стовпів його було вбито.

Коментарі на цьому скінчилися, і господарі мовчки повернулися з приїжджим до озера.

Загалом озеро, як і сподівався Олександр, було зовсім невинне. Хмари плавали не тільки над ним, але і в ньому, дістаючи до дна. Тільки зубчаста смуга розділяла небо і воду. То темнів ліс удалині. Тиша піднімалася тут із самих надр, по вінця наповнених спокійними нерухомими хмарами.

Згадались міркування одного лікаря про озера на Карельському перешийку.

“Озеротерапія! — глибокодумно говорив він. — Нервових і втомлених я лікував би озеротерапіею, тобто прописував би їм озеро. У відповідному дозуванні. Купатися — це, звичайно, само собою. Але головне — сидіти на березі і дивитися. Особливо на світанку або коли сонце сідає”.

Це видалося Олександрові не дуже поетичним. Дозування, терапія… Він інакше розумів озера на Карельському перешийку.

“Вони — як люди, — думав він. — Є добрі, світлі, відкриті сонцю і всім вітрам. Але є й темні, злі. Затиснуті скелями, вони ховають на дні своєму підступні задуми або сліди злочинів… Так, душа людей, душа озер!”