Леонид Тендюк - Смерть в океані

— Наша подорож наукова. Оглянемо тамтешню обсерваторію і відразу ж повернемось. Астрономів на «Витязі» багато, і для користі справи краще, коли замість тебе поїде ще один з них.

Коротко і ясно!.. Рано-вранці, коли я передав напарникові вахту, ті щасливці, насмішкувато кинувши «гуд бай!», подалися на аеродром, звідки вилітав літак на Мауї. Ну й нехай летять, заспокоював я себе. Велике щастя — Мауї. Це ж не Молокаї, де мені справді кортіло побувати. Про Мауї я й так знаю, що там є височенна гора-вулкан Колакола, а на її вершині — найбільший у світі кратер Халеа-кала… От уже Еріку буде привід для розмов!

І я не помилився. Не встигли звіздарі вернутись, у каюту влетів Гуртовенко.

— Ну, старий, скажу тобі,— кинув він з порога. — Це щось неймовірне. Феноменально!

— Що саме? — байдуже запитав я.

І у відповідь почув: гора Колакола, протока Паїлоло. Кокосові гаї. Бухти…

Цей вечір спогадів міг би затягнутись, якби не перший помічник капітана — Федір Іларіонович.

— Зайди до мене на хвилинку! — покликав він.

Ерік, піднесено розповівши про вулкани та їх кратери, з дорожніми речами подався до себе в каюту, а я пішов до помполіта.

— Проходь, сідай! — гостинно запросив Іларіонович, підсовуючи мені стілець.

Я сів. Цікавий він чоловік, наш помполіт. Змалку поріднився з морем, і ось уже третій десяток літ морячить. Скроні побіліли, діти повиростали, а він лишився молодий: в очах юначий запал, життєлюбство.

З таким легко в плаванні: мимоволі тягнешся до нього, ніби до цілющого струмка спечної днини. Іларіонович усім товариш, розрадник і просто задушевна людина.

— То кажеш, не схотіли взяти астрономи? — почав він. — Не сумуй, козаче, у мене для тебе є щось інше.

І розповів, як учора, коли гавайці приходили на корабель, з ним говорила одна жінка. Виявилося, родом вона з України. Дуже просила, щоб хтось із її земляків завітав до неї хоч на годинку в гості.

— Розумієте, містер-товариш, — хвилюючись, казала, — це для мене і для мого чоловіка буде велика честь.

— Поїдеш? — запитав Іларіонович. — Про все інше я розповім тобі потім. А втім, ти сам побачиш і зрозумієш…

Вона стояла на пірсі, махаючи нам рукою, — русява, молода. Привітне, осяяне потаємною, милою усмішкою обличчя. Великі карі очі, над якими чаїними крилами врозліт замахнулися довгі брови. Легковій, налетівши з моря, бавився пасмом її волосся; гінкий стан обліплювала ажурно-барвиста сукня — подібне одіння, майнула думка, носили жінки Древньої Еллади.

— Оля, — подаючи руку, сказала лагідно.

Я глянув на неї уважно. Було у виразі її обличчя щось журливе, може, навіть трагічне. Є люди, у яких на обличчі мовби маска: і усмішка, й блиск очей, і сповнені бадьорості слова, радість — усе наче пробивається крізь оболонку суму. Таке обличчя було в гавайки Олі. А втім, яка ж вона гавайка? Ми дізналися, що прізвище її Степюк, родом вона з Волині… Де тільки не зустрінеш наших людей! Оля була з тих, кого війна закинула за тридев'ять земель, потрощивши їм життя. Все згорьоване, гірке й пережите навічною маскою лишилося на її обличчі, в її душі.

Ми їхали до її оселі, на околицю Гонолулу. Ввімкнувши транзистор, Оля в хаосі мелодій віднайшла веселу гавайську пісню. Під цей нескінченний ритм долали милю за милею.

Обабіч мелькали зарості квітучої плумерії, хібіскуса, сади, в яких росли духмяні квіти; назустріч вибігали тінисті кокосові гаї, з-за дерев виглядали чепурні вілли. Лилася музика, у брижах прибою сміялося море, а Оля згадувала і розповідала про інше…

Волинь. Замріяні озера; тихе село; між левад — дзюркотлива річка. Край села під горою — їхня хата. Голубий вечір.

І ось уже над стріхою, з причілка — ну, точнісінько, як співається в пісні! — золотим млиновим колом викочується місяць. Він такий ясний, що білопінна кипінь садів ураз, ніби повінь, заливає все село, і пагорби, й левади. Місяць підводиться вище й вище, у безмежну глибочінь синього неба. Сповнивши землю огнисто-ласкавим світлом, там, у високості, зависає.

Велика сім'я у Степюків: діти — одне дрібніше від одного, а живуть у добрі та злагоді. Земля-матінка годує, бо вони, волиняни, леліють кожен колосок. З діда-прадіда вросли у неї, у землю ту. Оля пригадує, як бабуся любила повторювати приповідку: «Хто від рідної землі одірветься, тому тяжко дихнеться». Значення тих слів збагнула вона набагато пізніше.

Так і підростали діти. З забуття інколи виринає: вона, Оля, разом з подружками, такими ж, як і сама, щебетухами, купальської ночі на тихе озеро пускає вінки. Мала, а знає вже — від дорослих наслухалась, — вінок, кинутий у воду, віщує щастя або лиху долю. Усе залежить від того, до якого берега приб'ється. Її вінки завжди прибивало до берега, де стояла, синьооко зоріючи на світ, присадкувата хатина — батьківське гніздо. Збулося б те віщування, була б Оля найщасливішою. Але… Фашисти увірвалися на її землю, в село, де жила. Повантажили людей, як худобу, в товарні вагони та й повезли в чужу сторону. Була серед полонянок і Оля… Вона пригадує, як мордатий, рудий фашистський солдат силоміць заштовхував її до вагона, а вона зубами вп'ялася йому в руку. Мордань розмахнувся — обличчя закривавилось.