Леонид Тендюк - Смерть в океані

— Відпочиньте, а я піду.

— Ні, друже, — запротестував колишній макаронник. — Іти треба разом. Якщо тут з'явилися тубільці, не відомо, як вони себе поведуть при зустрічі.

Ми піймали кількох крабів. З учорашнього дня в нас ще лишилася половина кореневища бабаї. Всівшись на стовбур поваленої пальми, заходилися обідати.

Гудзонович розмріявся:

— До цих раків та пивця б хоч пляшку! Е-ех…

Я пива не люблю, тому промовчав. Правда, від холодного лимонаду не відмовився б. Із задоволенням випив би й молока — навперехилки, прямо з глечика, щойно взятого з погреба, як пив у дитинстві.

Що не робиш, про що не думаєш на чужині, все невідв'язно стоїть перед очима і село, й рідна хата.

Незручно зізнаватися — ще подумають: сентиментальність! — а таки скажу: тропічна рута пахне мені степовими медвяними травами, мангрові зарості здаються верболозом… Вслухаюся в шерхіт дерев, всіх оцих хібіскусів, мускатників, плумерій, вслухаюся з надією: чи не озветься раптом знайомий з дитинства голос? Журливої сокорини, явір-клена. Чи не зашумлять вони над головою під весняним крилатим вітром? Я степовик і, де б не був, залишуся ним довіку.

Узбережжям, переступаючи завали викинутого прибоєм плавника, та попід узліссям подалися ми в незвідану частину острова.

Формою суходіл нагадував велетенську рибину, яка вигнула хребет в бік океану. Черевом вона була звернута до лагуни, хвіст і голова впиралися у протоки, що з'єднували внутрішню водойму атола з океаном і за якими вдалині зеленіли пласкі острівці.

Ми йшли до риб'ячої «голови», на північний схід острова.

Невідомість та можлива зустріч з тубільцями нас чомусь не лякали: хоч би як там було, це краще, аніж жити самітниками. Люди, і лише вони, зможуть допомогти нам вийти із скрути, повернутися на Батьківщину.

У думках я припускав: а що, як тубільці зустрінуть нас вороже? Дикі, войовничі племена… поклоніння ідолам, жертвоприношення; мене й Гудзоновича підсмажують на вогні…

А, бодай йому, чого тільки не приверзеться! Такі жахи можна вичитати хіба що в книжках фантастів та пригодницьких повістях авторів, які ніколи островів не бачили. А я бачив і знаю: діти природи — тубільці, вони залишилися такими ж, як і були сотні літ тому, — довірливими, з відкритим серцем. Ось тільки зайди, ті, хто відвідує околиці планети, приносять туди лихо: поневолення, атомну смерть.

Відкрите узбережжя кінчалося, починалась руда мангрова гущавина, і ми звернули праворуч, де на широкій галявині ріс пальмовий гай, в якому дерева стояли, ніби обпалені грозою: одні стовбури без крон; ворсиста, кольору запеченої крові кора звисала клоччям.

— Яке сумне видовище, так ніби над островом пронісся вогненний смерч, — зауважив я.

— Може, й пронісся, хто його знає,— відповів Толстиков.

Раптом в кущах тріснула гілка, щось шугонуло й зашаруділо. Почулися схвильовані голоси:

— Атуа!

— Аіту!

— Тупуа! [42] Так у тубільців Океанії звуться духи померлих і взагалі надприродні істоти, незримий дух, який нібито здатний втілюватися в людей, тварин, птахів.

Ми з остраху зупинилися.

— Атуа!

— Аіту!

— Тупуа! — знову почулися голоси, тепер уже дітей і жінок.

Гудзонович зробив стійку, ніби боксер перед поєдинком: ногами вперся в пісок, стиснуті в кулаки руки розчепірив, готовий дати відсіч. Але — кому?

— Атуа, аіту, тупуа! — імітуючи почуте, вигукнув я.

Це, очевидно, вплинуло: із заростей на край галявини виглянуло кілька низькорослих, майже голих тубільців.

В руках вони тримали довгі палиці. «Сапилна, чи що?» — майнула думка.

Остров'яни, що так раптово з'явилися, не наважувались підходити. Вони про щось голосно перемовлялися між собою. Потім кремезний тубілець, видно, алаб — старший над ними, вигукнув:

— Йокве юк! [43] Мовою тубільців Маршаллових островів значить: «Ласкаво просимо!»

— Йокве юк! — підхопили інші.

Та ми, не здогадуючись, що означають ті слова, стояли мов укопані.

Вагання наше тубільці зрозуміли по-своєму — як відмову прийняти їхнє запрошення. В настрої й поведінці людей відчулася зміна: настороженість, яка відразу переросла в неприязнь.

— А, а, а!! — заволав хтось із них. — Американ! Американ! Матапуле! [44] Дослівно: обличчя володаря, всесильного верховоди (полінез.).

— Американ, гола, гола! [45] Геть! (полінез.) — вирував натовп.

— Що трапилося? Чого така агресивність? — пошепки запитав я Гудзоновича.

— Бачиш… Вони нас, мабуть, прийняли за американців, а ті їм немало принесли лиха, — мовив Толстиков. — Треба якось пояснити, що ми не американці, не солдати, які прийшли їх кривдити.