По голосу я впізнав штурмана Шарашкіна.
— А що, Євгене Петровичу, якби спустити промірочний човен? — мовив він. — Поки не стемніло, з нього можна оглянути фарватер.
— Слушно, — погодився капітан. — Так, саме промірочний катер! — впевнено повторив Євген Петрович. — Інакше доведеться звідси задкувати й до ранку бовтатися в дрейфі, мористіше атолу. Розпорядіться, Лукич, майнати човен.
Шарашкін пішов на шлюпочну палубу.
«При спуску шлюпок, — згадав я настанову з «Виробничого навчання матросів», — боцман повинен стежити, щоб було подано не менше двох шкентелів [11] Короткий трос, на якому сплетені вузли — мусінги, що служить для лазіння, коли відсутній трап.
з мусінгами, за які триматимуться гребці».
— Ех, Кузьмич, Кузьмич, — зітхнув я. — Не керуватимеш ти більше нами…
Почулися знайомі голоси Очеретного й Кнопки, і через кілька хвилин шлюпбалка вивалила катер на воду.
Матроси на чолі з Шарашкіним повели його в канал.
З палуби було видно, як човен минув гостроносий мисок, зайшов у лагуну. Потім так же неквапно поплив назад. Матроси стоячи розглядали фарватер.
— Тут мілина! — гукнув Кнопка, показуючи на воду праворуч.
— А тут, на дні, ніби хто розстелив шкуру леопарда — якісь коричневі плями, — й собі озвався Очеретний.
— Плями, кажете? — перепитав Шарашкін. — То, Степане, клята ловушка — коралові нарости на підводних скелях.
Рішення йти в лагуну спочатку на промірочному катері було мудре. Товариші вочевидь пересвідчилися, де яка мілина й банка.
— А тепер — тихий хід! — наказав капітан.
«Вихор» рушив, простуючи на невеликій відстані від катера, який прокладав йому дорогу. Вузький, звивистий прохід… рифи. Та ось і лагуна, широка водойма, оточена звідусіль острівцями.
Прогримів якір-ланцюг, і судно зупинилося. Острів Фунафуті. Село Фонгафале на ньому — з внутрішнього боку лагуни.
— Талофа! — долинуло з берега.
— Талофа! Талофа! — підхопило безліч голосів.
Кілька років тому, коли я вперше вирушив у далеке плавання, наш «Буревісник», прямуючи на Фіджі, [12] Група островів у південно-західній частині Тихого океану.
заходив на Західне Самоа. Ті острови недалеко звідси. Пригадую, самоанці також вітали нас загадковим «талофа». Тоді я запам'ятав з десяток тубільних слів.
Нині остров'яни — мужчини в строкатих натільних пов'язках лава-лава, зодягнені в ажурні сукні жінки, голопуза малеча — хто з берега, а хто зайшовши у воду, махали нам руками, навперебій викрикуючи:
— Baa! Baa (корабель)!
— Тана тафалота (рибалки)!
І над усім радісне:
— Талофа! Талофа!
Згодом я довідався, що мешканці архіпелагу Елліс — вихідці з Самоа. Та нині неабияк був здивований: часом не збились ми з дороги й не потрапили на острови Мореплавців? [13] Так ще звуть архіпелаг Самоа.
Ніч огорнула і землю й води. Поки я залишався на палубі, в темряві раз у раз спалахували вогненні квітки. То остров'яни, зазиваючи нас в гості, палили на березі багаття.
На другий день мене понесли в госпіталь. Несли гущавиною, повз невисокі — без стін, без вікон і дверей — хижини, що стояли на коротких палях, в затінку дерев.
Кілька рядів укритих пальмовим віттям халуп та дорога по узбережжі — оце й було селище Фонгафале, столиця всього архіпелагу.
Тубільці вийшли нам назустріч.
— Талофа! Талофа! — знову вигукували вони, супроводжуючи носилки, на яких я сидів, звісивши ногу.
— Талофа! — відповідав привітно.
Недалеко від лагуни, на південно-західному мисі цілком сучасна споруда — госпіталь. Я й став його бранцем…
Не люблю я напоказ виставляти свої болячки.
«Собака зализує рани на самоті!» — мовиться.
Грубо, але вірно. Бо що б ви сказали, якби я раптом заходився оповідати про свої страждання й біль? Вуха затулили б, мабуть, подумавши: «Слабак!»
Може, слабак, а може, й ні. Адже коли твоє. тіло шматують по живому, та ще без наркозу, зробивши лише укол новокаїну, мимоволі заволаєш: «Полундра!»
— Тримався ти добре, — похвалив мене судновий лікар Говорухін. — До кісток добралися, полагодили ногу. Та якби я знав, що в цьому стаціонарі таке примітивне устаткування, сам би зробив тобі операцію. Лежи, Васько, набирайся сил. Головне — будеш ходити, хіба що трохи припадатимеш на ліву ногу. Втім, Байрон і Тургенєв теж кульгали, — втішив він мене.
Та й по щоці клята акула добре полоснула — від скроні до підборіддя проорала шрам. Коли шви зняли, я глянув у люстерко. Краса! Шрам нагадував гірське пасмо, як його графічно зображають на картах: випуклості, заглибини, сідловини.
Читать дальше