Леонид Тендюк - Смерть в океані

— Згоріло б воно, це море! — з гіркотою заявив підвахтовий Сергій Тупиченко, напарник насмішкуватого Кнопки. — Так тягне додому, хоч вовком вий.

— Ну й вий, — втрутився я. — А мене зовсім не тягне. Ніхто мене там не жде, і як на мене, то краще сувора океанська стихія, ніж ласкаво-вередливий берег.

— Овва!

— Що це ти завів, Василю? — озвалися хлопці.

— А те, що в морі мені краще, ніж на землі.

— Чому ж — адмірал Макаров теж твердив: у морі він почував себе, як вдома, а на березі — ніби в гостях. Правда, він був видатний флотоводець. Та й говорив не од відчаю чи розчарування, як наш Васько.

Я залишив ту придирливу компанію, не пояснивши, чого так думаю й почуваю. Та й що я міг їм сказати! Двома словами про все не розповіси, а оголювати душу не збирався.

Мене й справді переслідував сум і розчарування. Цьому була своя причина — на березі я залишив кохану дівчину. Вона мені слала радіограми в море. Слала колись, на «Садко», а не тепер…

Ми вже плани будували на майбутнє, мріяли про спільне щастя. Та, видно, не судилося бути в парі.

Коли я повернувся з плавання в Індійський океан, Наталка мене радо зустріла. Разом проводили час, не розлучаючись ні на хвилину. Та ця ідилія мені поступово набридла.

Що ж, я, мабуть, народився безнадійним моряком. З тих пір, як розкусив, що воно таке, плавання, довго не можу затримуватися на березі — тягне в море.

Знудьгований суходолом, я й звернувся ото у відділ кадрів пароплавства з проханням послати мене в рейс.

Спочатку Наташа сприйняла це за жарт. Навіть пішла зі мною в пароплавство.

— Знову в море? Васильку, так ти ж тільки-но повернувся, і ми, здається, домовилися, що ти працюватимеш на березі.

— Домовилися, — затинаючись, промимрив я. — Але я хочу ще трохи поморячити. Ставати на мертвий якір ранувато…

— Ну, знаєш! Я тебе не розумію, — розгнівалася вона.

А потім (що мене особливо вразило) заявила категорично:

— Отже, так — вибирай: або я, або море.

Наталка… Вона сама ходила в рейс на дослідному судні. Там ми і познайомилися. Що з нею сталося? Хіба ж можна диктувати іншому свою волю, змушувати мене робити те, чого я не бажаю!

Якби вона, відкинувши оту категоричність, по-жіночому ласкаво чи й хитрістю довела мою хибність, я б, можливо, й відмовився від задуманого. Примус, повеління завжди викликають у мене протест.

І от маєш! Я таки вибрав море, з Наталкою розцурався остаточно.

Кузьмичу хтось розповів про мій занепадницький настрій, про який я тоді мав необережність зізнатися хлопцям. От він і вирішив, мабуть, мене пропісочити.

— Ну, так хто ж тебе, земляче, так зле підсік під корінь, що ти шукаєш забуття в морі? Часом не та кирпата дівчина, з якою я бачив тебе у пароплавстві?

«Ах ти ж, старий хитрюго! — обуривсь я. — Навіть про Наташу знає…»

— То моя подруга, — ніби виправдовуючись, пояснив.

— Я так і подумав, — засміявся Кузьмич. — Бо на боцмана вона не схожа. Гарна рибка, — додав, — а тільки чомусь була дуже зла. Не шануєш ти подруг, завдаєш їм прикрощів.

— Шаную…

— Значить, вони тобою нехтують.

І я таки, добре це чи ні, розповів про все.

Боцман мовчки вислухав мою сповідь, не проронивши жодного слова.

Він вибрався з свого ложа. Ані пари з уст. Ніби мене й не було в каюті, почав одягатися.

— На жаль, нам пора, — нарешті сказав. — Океанологи ждуть… Історія твоя, Васько, — завів про почуте, — не така проста, як може здатися на перший погляд. Після того, як піднімемо буй, поговоримо. Гаразд?

На знак згоди я кивнув головою.

— От і добре, — поклав він мені руку на плече. — Ми з тобою, хлопче, з одного тіста зроблені — у тобі я впізнав себе, молодого.

І додав: — Запам'ятай: ніхто й ніщо не може людину збити з обраного шляху!

Коли я стояв на порозі, збираючись залишити каюту, боцман мовив:

— Прочитаєш на дозвіллі. Тільки нікому не показуй!

І, діставши з книжкової полиці якийсь товстий, зібганий зшиток, простягнув мені.

Я зайшов до себе в каюту, сховав у рундук боцманів папірус і хутко піднявся на палубу.

Там було людно. Океанологи вибирали останні вертушки.

Крильчасті лопаті гвинта з пристроєм-інтегратором внизу робили ті прилади схожими на невеликі опецькуваті торпеди.

Їхній циліндричний корпус, у середині якого містилися чутливі самописці, кріпився до троса.

— Обережно! — наляканий невдачею минулої ночі, бідкався начальник експедиції, коли матроси, узявши щойно підняту вертушку, переносили її на корму, в дерев'яні стойки.