Василий Ардаматскнй: Я 11–17… Небезпечний маршрут

— Доброго ранку!

Майор засміявся:

— Ранок справді неначе добрий! А от ніч була люта. Наш готель не раз підстрибував… Коли ви прийшли, я не чув.

— Я прийшов удосвіта. — Дементьєв сів на ліжку і почав неквапливо одягатися, сподіваючись, що майор піде.

Але майор не поспішав. Він сів у крісло, простягнув худі ноги в новеньких лакованих чоботях. «Штабний», — відзначив сам собі Дементьєв. Умившись, Дементьєв одягнув кітель і підійшов до майора:

— Давайте знайомитись — капітан Рюкерт.

Майор підвівся:

— Майор Зандель.

Вони потиснули один одному руки.

— Рюкерт, Рюкерт… — пригадував майор, не випускаючи руку Дементьєва. — Звідкись я це прізвище знаю…

— Ви розпалюєте моє самолюбство! — розсміявся Дементьєв. — Я починаю нахабно думати про свою неіснуючу славу і популярність.

Майор відпустив руку Дементьєва, і його обличчя раптом набрало сумного і водночас суворого виразу. Він помовчав і, глянувши на годинник, сказав:

— Ходімо, капітане, снідати.

Вони зійшли в ресторан і зайняли столик біля великого дзеркального вікна. Офіціант узяв замовлення і пішов.

— Ось ви, капітане, сказали про неіснуючу славу… — Майор зітхнув і, дивлячись між фіранками на ще безлюдну площу, продовжував: — А була ж у нас у всіх слава справжня, велика. Була вона і у вас. Я бачу у вас горду стрічку — «залізний хрест» одержували найхоробріші…

Майор замовк. Дементьєв напружено обдумував, яку позицію він повинен зайняти в цій розмові. Напрям думок майора він угадував наперед.

— Відомий вам, капітане, воєнний геній попереджав, що тривалість війни неминуче вступає в протиріччя зі всіма її розрахунками, які на перших етапах війни пророкували успіх. Зараз ми цей фактор тривалості насамперед і відчуваємо. Чи не так, капітане?

В цей час Дементьєв уже вирішив, як поводитись, але йому треба було ще краще взнати настрій майора. На його питання Дементьєв не відповів, і за столом настала ніякова мовчанка.

— Я не люблю поквапливої відвертості. А до того ж воєнний геній Бісмарка для мене — лише історія. Моя віра сьогодні — геній фюрера… — тихо і переконливо промовив Дементьєв. Помітивши, що після останніх його слів у очах майора промайнуло занепокоєння, він, щоб трохи заспокоїти його, додав: — Я тільки-но пережив трагедію восьмої дивізії…

— О, ви з восьмої? Як же це ви уціліли? Адже дивізія, я чув, знищена.

— Це не зовсім вірно, — сумно відповів Дементьєв. — Нас кинули в контрнаступ без будь-якої підтримки. Операція була спланована вірно, але росіяни… — Дементьєв злегка вдарив кулаком об стіл. — Наші солдати билися, як леви, і гинули. Після блукання по лісах і болотах я вивів кількох своїх хлопців і, як бачите, вийшов сам. І прибув сюди, щоб розказати командуванню, що сталося з нашою дивізією. — Помовчавши, Дементьєв додав: — І просити призначення. До речі, ви не в курсі справ: реально зараз дістати призначення? Я чув, ніби таких, як я, тут більш ніж досить.

— Я сам такий, — задумливо сказав майор. — Але призначення вже дістав. Справа ця нелегка. Крім усього іншого, тут уже діє фактор паніки, він породжує безладдя в штабних справах. У вас якісь зв'язки в штабі є?

— Ніяких.

— Я спробую вам допомогти, — помовчавши, сказав майор і, посміхнувшись, додав: — Ви не дивуйтеся, що я одразу з вами занадто відверто розмовляю. Я люблю людей з відкритими обличчями і сліпо їм вірю. Може, даремно?

— Бувають обличчя, які відкриті навмисне, — посміхнувся Дементьєв.

— Я знаю, знаю! — злякано погодився майор.

— Якби ви допомогли мені влаштуватись, я був би вам дуже вдячний, — сказав Дементьєв. І це його «якби», здавалось, ховало в собі якийсь особливий зміст, що в ньому майор не міг не відчути ледь помітної погрози. — Я офіцер, який має погони і фронтовий досвід, але, на жаль, не має ніяких зв'язків. А тинятися в резерві без діла я не зможу, не витримаю. Піду на фронт рядовим!

Останні слова Дементьєв промовив так щиро, що майор подивився на нього з жалем і подумав: ось перед ним сидить чесний, в чесності своїй запеклий фронтовий офіцер, боятись якого не варто, а допомогти треба.

— Як з вами зв'язатись? — запитав майор.

— Якщо я не знайду житла дешевшого за готель, то ми будемо разом кожної ночі, — відповів Дементьєв. — А якщо я перейду на приватну квартиру, то через два-три дні зайду до вас увечері. Можна?

— Звичайно.

— Дякую.

Після сніданку Дементьєв розплатився за двох.

— Сьогодні — я. Поки я блукав болотами, у мене не було витрат і з'явилися заощадження.