Георгий Брянцев - Голубий пакет

Без відома Фалькенберга давати гудок на перерву і кінець роботи не дозволялось, а він старався вигадати кожну зайву хвилину. І зараз він стояв нерухомий, мов жива туша, ніби уособлюючи собою сваволю і жорстокість окупантів.

Уже минула зайва хвилина.

Із своєї заскленої конторки вийшов худорлявий, сухенький, як завжди чисто виголений, з акуратно пов'язаним галстуком Глобке.

Він підійшов до Фалькенберга, вийняв великого кишенькового годинника і показав його есесівцеві. Той мовчки кивнув і хвацько сплюнув убік. Глобке повернувся і попрямував до котельної.

У тонні холодного паровоза очищав колосники від нагару підручний робітник Кость Голованов. Він зголоднів і чекав гудка, наче манни з неба.

Як і багато його товаришів, він сприймав гудки по-різному. Два гудки, вранішній і післяобідній, що закликали до роботи, дратували його. Не через те, що він був ледарем і не хотів працювати, а тому, що доводилось витрачати свій час і молоді сили на окупантів. А два інші гудки, що кликали на відпочинок, підносили настрій, пом'якшували його злість.

І ось, нарешті, гудок завив.

Всі покинули робочі місця.

Кость виліз із топки, хутко спустився з паровоза й обтрусився від іржавого пилу. Обличчя його було чорне, тільки світились білки по-хлоп'ячому пустотливих очей та рівні, як один, зуби.

Хлопець витирав клоччям руки, коли до нього підійшов Глобке.

— Як ваші справа, юначе? Коли закінчуйт? — поцікавився він, граючись кінцем ланцюжка від годинника.

— Завтра, Карле Августовичу. Дуже-таки багато нагару.

— Це є вірно, — згодився Глобке. — Завтра душе допре. Бажаю вам приємний апетит.

Глобке попрямував до виходу, Кость — слідом за ним.

Порівнявшись із Фалькенбергом, Кость привітався, хоч прекрасно знав, що, вимагаючи привітань, сам есесівець ніколи не відповідав на них. Так сталося й зараз.

«Свинюка товстом'яса!» відзначив про себе Кость і гайнув упоперек залізничних колій.

Кость жив у районі вокзалу і на обідню перерву завжди ходив додому.

Дорога йшла через віадук, за бетонованим муром, що відгороджував територію станції, і забирала тринадцять-п'ятнадцять хвилин, тому Кость користувався нею рідко, а ходив додому навпростець.

Перестрибуючи через рейки, він досяг поворотного круга і, хвацько перемахнувши через високий мур, опинився на Поперечній вулиці, від якої до його провулка рукою подати.

Цей короткий шлях забирав усього три-чотири хвилини.

Кость притишив ходу і став уважно поглядати на паркани. На одному він помітив намальованого невмілою рукою чоловічка з тоненькими, як ниточки, руками й ногами. На тулубі в чоловічка можна було розгледіти дві цифри: 9–13.

Лише двоє могли зрозуміти значення цих цифр: той, хто писав, і Кость. Ніякий шифрувальник не зміг би розгадати зміст малюнка. Припустімо, хтось зрозумів, що цифра «9» означає сьогоднішнє число, а цифра «13» — час дня. Ну й що з цього? Чи зможе він скористатися своєю кмітливістю? Ні.

Будинок, в якому жив Кость із матір'ю, мав дві невеликі кімнатки, прихожу і кухоньку. Своїми білими стінами він яскраво виділявся з зелені вишневого садка, того самого садка, де в листопаді сорок першого року Кость знайшов пораненого комбата Чорноп'ятова.

Кость вбіг у прихожу і гукнув:

— Мамо!

— Я… я… — відгукнувся тихий голос, і з кухні вийшла маленька, худенька жінка років шістдесяти.

— Мамочко, мерщій теплої води! — квапливо попросив Кость. — Треба вмитись і негайно бігти до міста.

Він крадькома зиркнув на стіл, де його чекав сніданок: варена картопля, скибка чорного хліба і склянка молока. Поборовши спокусу, Кость скинув спецівку, вмився над тазом, надів святкові штани, причесався і квапливо вийшов на вулицю.

Малий на зріст для своїх вісімнадцяти років, Кость ступав широко, розгонисто, руками допомагаючи ходьбі, і від цього здавався більшим. Час від часу він стріпував головою, відкидаючи назад волосся.

«У моєму розпорядженні сорок п'ять хвилин, — міркував про себе хлопець. — Що ж виходить? Якщо туди двадцять, та назад двадцять, та п'ять хвилин там, то вийде сорок п'ять. Не годиться.

Треба встигнути забігти додому і хоч переодягтися. Доведеться налягти… Невдалий час призначив Митрофан Федорович… Видно, щось термінове. Не інакше… Він ніколи в перерву не викликав мене».

Зекономивши п'ять хвилин, Кость добрався нарешті до крамниці, де продавались випадкові речі.

Тут, як завжди, товпився, люд. Кость оглянувся навколо, обвів байдужим поглядом полиці з товарами, обійшов довге приміщення, затримався кілька секунд біля жінок, що розглядали туфлі, й попрямував до прилавка, за яким стояв, схрестивши руки, Калюжний.