Александр Воинов - Відважні

Зненацька нагорі, біля входу, хруснув камінь, загупали кроки, під склепінням підвалу забігав тонкий промінь ліхтаря, і хлопці почули чиїсь голоси.

— Ідіть за мною! Сюди, вниз! — долинув голос.

Хлопці смикнулись тікати, але зрозуміли, що пізно, вихід їм відрізано. Не змовляючись, обидва метнулися під нари і причаїлися.

— Тут хтось є! — почули вони знову той самий голос.

— Навряд. Це, мабуть, щури, — відповів йому інший голос.

Кроки наближалися. Дзвякнули об підлогу приклади гвинтівок. Прибулі зупинилися.

— Ну, швидше показуйте, куди ви їх заховали! — знову почули хлопці.

І тут у відповідь пролунав тремтячий голос Якушкіна:

— Та ви що! Не я заховав! Я їх знайшов ось тут, під нарами…

Промінь ліхтаря метнувся сюди й туди й застиг на рулонах, що лежали на підлозі.

— Чому під нарами? — посміхнувся чоловік з ліхтарем. — Ось вони, на підлозі!..

Миколка, завмерши, дивився, як промінь освітив руки чоловіка, що перебирав згортки.

— Один, другий, третій, — став рахувати Якушкін. — Повинно бути десять, а тут всього дев'ять.

— Можливо, ви помилилися?

— Ні! — заперечив Якушкін. — Одного бракує.

— Ну що ж, складемо акт, — сказав чоловік.

Хляпнула шкіряна кришка польової сумки, на якийсь час у підвалі запала тиша, тільки шелестів папір.

— Яка досада, зламався олівець! — промовив той самий голос. — Чи немає у вас ножика?

— Є, — з готовністю відповів Якушкін. — Будь ласка, візьміть.

— Лукін, подержи-но ліхтар.

Промінь ліхтаря перемістився. Хлопці почули, як ножик шкребе по олівцю.

— Ну й зазублини на вашому ножі! — сердито сказав чоловік. — Зовсім не ріже. І до того ж він зламаний… Візьміть його. — І після невеликої паузи запитав: — Чи немає в кого олівця?

— У мене є, товаришу сержант, — відгукнувся голос, якого хлопці ще не чули.

Виходить, разом з Якушкіним їх тут четверо! І одного називають сержантом. У них із собою гвинтівки. Дивно, чому, це Якушкіна супроводжують озброєні люди? Голос фотографа звучить невпевнено, наче він дуже переляканий.

Що робити? Вилізти з-під нар? Але ті, хто прийшов сюди з Якушкіним, можуть подумати, що вони заодно з фотографом…

— Отже, ви запевняєте, що картин всього було десять, — промовив той, кого назвали сержантом.

— Десять, — ствердив Якушкін. — Так я товаришу Морозову і сказав: знайшов десять картин.

— І вони були під нарами?

— Так! Під нарами.

Сержант помовчав.

— Ай справді! — сказав він. — Вони були під нарами! Хто ж їх звідти витягнув? І однієї не вистачає…

Миколка відчув, що Вітя тихенько штовхає його в бік чимось твердим. Простягнув руку, і пальці сковзнули по щільно згорнутій шершавій тканині. Десятий рулон! Тепер їхні справи безнадійні. Зараз сержант посвітить під нарами, і тоді…

Але життєвий досвід — велика справа. Миколка вихопив з Вітиних рук згорток і навмисне голосно чхнув.

— Хто тут?! — крикнув сержант, і в ту ж мить дзвякнули два приклади: мабуть, солдати приготувалися стріляти.

— Це ми! — відповів Миколка з-під нар. — Те, що ви шукаєте, лежить тут!..

В цю ж мить його засліпив промінь ліхтаря.

— Ану, вилазьте! — грізно сказав сержант, нахиляючись до нар. — Та швидше!.. Скільки вас там?

— Двоє! — відповів Миколка.

Віктор на цей раз виявився значно спритнішим. Поки Миколка виповз, він уже стояв на ногах.

— Більше нікого? — перепитав сержант.

— Нікого! — підтвердив Вітя.

Промінь ліхтаря застиг на їхніх обличчях. Хлопці мружились — очі боліли від яскравого світла.

— Так! Пізнаю! — обізвався сержант. — Ви обидва з дитбудинку?

Миколка кивнув. Сержант перекинув промінь на обличчя Якушкіна, і, вихоплене з темряви, воно здалося хлопцям особливо виснаженим. Різкі тіні спотворювали його, оточені синявою очі позападали, а тонкий ніс загострився.

— Це ви їх фотографували? — запитав сержант.

— Так, я! Чого це ви ще не спите, дітки? — мовив Якушкін. — Дістанеться вам від Клавдії Федорівни.

Сержант враз нахилився і, взявши один із рулонів, обережно розгорнув його на підлозі.

Всі завмерли від несподіванки. Солдати, що стояли в дверях, подалися вперед. Хлопці опустилися на коліна — вони хотіли краще роздивитися те дивне, що відкрилося їхнім очам.

В миготливому світлі ліхтаря блищали фарби старовинного портрета молодої дівчини в широкій білій, оздобленій перлами сукні. Обличчя дівчини було не дуже вродливе, але усмішка, спокійна і водночас мудра, робила його прекрасним. Здавалося, дівчина через віки зверталася до людей з якимсь дуже важливим словом.