Николай Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні

— Але ж ти міг знайти який-небудь привід, щоб відмовитися, — сказав Колосник.

— Я мав дві—три секунди на роздуми, товаришу комісар, — заперечив Валерій. — А думав не про себе, про товаришів. Якби німці довідалися, що Горшкова вбито, розстріляли б чи повісили не лише мене одного. А крім того, в полоненого завжди жевріє надія на щасливу втечу… Думав утікати й я, а потім вирішив: чого даремно ризикувати, коли є інший вихід — потраплю до своїх, відразу ж відкриюсь, розповім усе, що й як.

— Чому ж не розповів?

Москальов потер долонею обличчя, гірко всміхнувся.

— Побоявся, відверто кажучи, духу не вистачило. Дай, думаю, спершу покажу себе. І ще розрахунок був, що довго не житиму, уб’ють у бою. Мене в загін під іменем Івана Кулешова послали, легендою забезпечили. Ганс великий майстер легенд, усе передбачає. Я легенду переінакшив, свою домашню адресу вказав і назвався так, як є, — Валерій Москальов. Уб’ють, думаю, значить, моїм рідним повідомлять колись, що їхній син загинув, як і належить радянській людині. Ну, а що вийшло? Не бере мене куля, наче заворожений.

Боєць широко розвів руками.

— Отже, ти стверджуєш, що ніякою шпигунською роботою не займався, ніяких даних не передавав? — запитав Сіровол.

— Так! Нічого не робив, нічого не передавав.

— Але ж той Ганс, про якого ти казав, міг тебе знайти, покарати. В нього рука довга.

— Може, й шукав… Він шукає Івана Кулешова, а не Москальова.

— Хто такий Філінчук? Де ти з ним познайомився?

— Ви про того поліцая, що мимо пройшов, коли ми з Ольгою на пагорбі в лісі лежали? Не повірите мені… Не знаю я цієї людини.

— Як пояснити його поведінку? Бачив він вас?

— Бачив, як же. Гадаю, не з добра він у поліцаї потрапив. Може, шукає шляху до партизанів, та як йому, поліцаєві, цю стежечку знайти? Важко. А скільки таких?! Заблудили. І рад би в рай, та гріхи вже не пускають…

Боєць замовк, замислився.

— Чому ти вирішив признатися саме зараз, сьогодні? — запитав комісар.

— Так прийшлося… — Москальов почав кусати губи. — А тут ще Оля…

— Яка Оля?

— Радистка. Підійшла, розхвилювала. Герой, рятівник, подвиг вчинив… Я не витримав — хай уже що буде — та до вас.

Валерій знову, цього разу безпорадно, розвів руками, мовляв, судіть мене самі, як хочете.

Колесник подивився на начальника розвідки, але той мовчав, про щось зосереджено думаючи.

— Якщо все, що ти нам розповів, правда, — звернувся до бійця комісар, — то ти винен тільки в одному: треба було зробити це відразу, як тільки з’явився в загоні.

— Ви б не повірили, — ослаблим голосом промовив Валерій. — Перевірити ж неможливо… Ви б мене списали, та й годі. А так я все ж повоював, на моєму рахунку штук шість фріців, поліцаїв я й рахувати не буду…

— А що тепер з тобою робити?

— Пошліть куди-небудь, — стрепенувся Москальов, з надією дивлячись на комісара. — У саме пекло! Я серед білого дня в тому ж Княжполі яких завгодно фріців порішу. Мені багато не треба — пістолет, пару гранат. Товаришу комісар! Товаришу капітан! Ви ж мене знаєте.

— Знали, та, як виявилось, не все, — сказав капітан. — Отже, Москальов, одержуй свою зброю, сідай, Юрко все це запише. Я за тебе поручуся перед Бороданем, може, й комісар мене підтримає.

— Підтримаю, — кивнув головою Колесник.

— А щодо пекла… В пекло тебе не пошлемо, але до одного чорта в гості тобі, здається, доведеться сходити. Можливо, навіть сьогодні вночі… Чекайте мене.

Начальник розвідки повернувся раніше, ніж Юрко встиг записати свідчення Москальова. Капітан докладно проінструктував Валерія, а потім, міцно потиснувши руку, відпустив його.

Через годину група з трьох чоловік залишила розташування загону. Вони рушили швидким кроком до Княж-поля. Серед них був і Валерій Москальов.

Голуб плавно спустився Юркові на груди, згорнув різнобарвні крила й почав клювати хлопця в плече… Юрко розплющив очі: в хаті стояв сутінок, але вікна вже вимальовувалися чіткими голубими чотирикутниками, і хлопець відразу ж упізнав людину, що схилилася над ним. Це був листоноша Яшко Краковець, посланий капітаном учора ввечері до Каменя.

— Буди! Є пошта…

Сіровол спав на лаві, в кутку під божницею. Він прокинувся, як тільки Юрко доторкнувся до його ліктя, сів на лавці, розтираючи обличчя обома руками.

— Ти, Яшо? Давай, що в тебе?

— Письмового донесення немає. Вірний чекав біля Каменя, передав на словах. Чотири пункти.

— Все пам’ятаєш?