Николай Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні

“Я не хочу, щоб моя лиха таємниця пішла зі мною в могилу. А могила чекає на мене. Такі, як я, не повинні ходити по землі. Смерті не боюсь, я сам шукаю її. Боюсь тільки ганьби. Тому хочу, щоб ви після моєї загибелі знали все…”

В цю мить наче електричний струм пробіг по тілу Валерія — хтось, підкравшись ззаду, закрив м’якими долонями йому очі, й дівочий голос заворкував біля вуха:

— Вгадай!

Оля! Знайшла-таки… Задихаючись від хвилювання, Москальов схопив пальцями аркуш, зім’яв його і лише після цього розвів руки дівчини.

— Ох і налякала!..

— А ти писав листа? Кому?

— Кому треба… — сухо сказав Москальов і підвівся з пенька.

— Рідним? Дівчині? — Оля доторкнулася до його ліктя.

— Облиш!

Ольга здивовано глянула на юнака й ображено стиснула губи.

— Вибач… — буркнув Москальов.

— Валерію, може, все-таки, поясните, що з вами діється? — переходячи на офіційний тон, запитала Ольга. — У мене таке враження, ніби ви уникаєте зі мною зустрічі.

— Не вигадуй. Просто так виходить.

— Ні, не просто, — похитала головою Ольга. — Я помітила, ви намагаєтеся не потрапляти мені на очі. Дивно. Хіба я припустилася колись нетактовності, була нав’язлива або образила вас чимось? Зрозумійте моє становище: я всім розповідаю, як ви мене врятували, а мій рятівник бачити мене не хоче…

Валерій мовчав.

Дівчина довго й допитливо дивилася на нього, нарешті мовила неголосно:

— Я не хочу лізти вам у душу, Валерію, але мені здається, вас щось мучить. Вгадала? Може, я зможу чимось допомогти? Довіртеся мені, Валерію. Серйозно! Я так би хотіла вам допомогти, зробити щось хороше, приємне для вас. Тільки не подумайте про мене погано. Адже можуть бути й прості людські взаємини.

— Ти, Олю, хороша, справжня… — сказав Москальов відвертаючись.

— А ви хіба поганий? Ви чудовий, мужній, Валерію. Я ж пам’ятаю, як ви поводили себе там, в окопчику. Пам’ятаю кожне ваше слово, жест.

— Дякую, Олю, — Валерій схопив руку дівчини й міцно стиснув її. — От ти й допомогла мені. Тепер я знаю…

— Що знаєте?

— Знаю, що мені робити. — Він пильно дивився на дівчину, і очі його сміялися, хоч водночас у них блищали сльози.

— Ви говорите загадками. Ви любите говорити загадками, Валерію.

Несподівано для Ольги Валерій поцілував її в щоку й, нічого не сказавши, швидко попрямував до хутора.

Юрко Коломієць “оформляв” другого Когута.

Ще в лісі капітан Сіровол довірив цю відповідальну справу своєму помічникові. Він шепнув Юркові на вухо: “Когута-першого я вже перехрестив на Кузьку Горбаня, придумав йому легенду. Він у третій роті. Оформи так само другого. Скажи — капітан наказав”. Це був весь інструктаж — Сіровол уже переконався, що хлопець з такими дорученнями справляється добре.

Когут-другий сидів на лаві й чекав, що йому скажуть. Він поспав у клуні на сіні годин зо гри, відпочив і вже не виглядав таким змученим і нещасним, як при першій зустрічі. Тільки очі його, як і перше, були сумними. “І в того очі були сумними, — згадав Юрко. — Сумними і злими. Але це вже від характеру. Андрій Когут може бути суворою людиною, може бути й м’якою, щирою. Але хто ж із цих двох справжній, а хто той, для кого чуже горе тільки личина?”

— Отже, так, друже, — з ледь помітним відтінком іронії, сказав помічник капітана Сіровола, пильно дивлячись у вічі новачкові. — Ніякий ти не Андрій Когут і ніхто сім’ї твоєї не знищував… Зрозуміло?

Той спершу не зрозумів, а потім злякався. Так, страх прийшов до нього після того, як він зрозумів, що йому не вірять. Усе не було природним для справжнього Андрія Когута, але ж могло бути й грою…

— Як так?! — скрикнув новачок.

— А ось як. Я доповів капітанові про тебе, а капітан наказав… перехрестити тебе.

— Для чого?

— А я звідки знаю? Я тільки писар. Може, він тебе на яке таємне завдання послати збирається й не хоче, щоб хто-небудь знав, що ти був у партизанському загоні.

Здається, натяк про таємне завдання ще більше здивував й злякав Когута-другого.

— А куди пошлють? — стурбовано забурмотів він. — Я б тут лишився… Я до вас ішов…

— Це начальство вирішує. Запам’ятай: з цієї хвилини ти не Андрій Когут і ніколи ним не був. Вибирай, будь-яке інше ім’я і прізвище.

Когут-другий мовчав.

— Як батька звали? Григорій, здається?

— Так.

— Значить, віднині ти Гриць. Прізвище Явір підійде?

— Можливо… — знизав плечима хлопець.

— Отже, вирішили: ти — Григорій Явір, втік з ешелону, в якому везли бранців до Німеччини. Кажи всім, що хочеш, але про те, що сталося в Кружно, ані слова! Зрозуміло? Тоді все. Зараз тебе відведуть у другу роту. Щасливо, Грицьку!