Николай Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні

— Куди?

— А куди очі дивляться.

Всі засміялися.

— Вважаєш, що це для нього єдиний вихід? А може, він має якісь старі заслуги і сподівається повернути довір’я шефа чи того, хто замінить колишнього шефа.

— Такий варіант імовірний, але щоб його розвинути, я повинен стати не на місце агента, а на місце його господаря,

— Ставай.

Сіровол довго гладив підборіддя, а затим сказав:

— Погано виходить.

— Кому погано? Агентові чи тобі, його господареві?

— Агентові й… нам.

— Нам?

Начальник розвідки кивнув головою.

— Я на місці шефа наказав би агентові, котрий прошпетився, зробити щось таке, що повністю відновило б моє довір’я до нього. Я поставив би питання руба: або виконаєш наказ, або ми ліквідуємо тебе як зрадника. Але що б я йому запропонував?.. Припустимо, знищити командира загону або кого-небудь із нас. Чи, можливо, усіх чотирьох!.. Важко, небезпечно? А мені що до того? Ухитрися, ризикни — однаково твоя голова на волосинці висить. Отак би я на місті шефа вчинив.

Цього разу начальника розвідки слухали в цілковитій тиші. Але як тільки він замовк, почувся сміх. Сміявся Бородань.

— І це ти боявся нам сказати, капітане? Думав, перелякаєш на смерть?

— Лякати не хочу, але попередити мушу: необхідно вжити застережних заходів!

— Гаразд, лови його, чорта, швидше, — усміхаючись у бороду, сказав командир загону. — Не знаю, як ви, товариші, а я вмирати не збираюся, тим більше від руки шпигуна, Я ще повоювати хочу, саме ж і поповнення прибуло — майже сто п’ятдесят чоловік.

— Цього поповнення треба чекати ще принаймні два — три тижні. Скелети ж, шкіра та кості.

— Нічого, тут вони швидко стануть схожими на людей. Гірше зі зброєю…

Почали говорити про військовополонених, визволених на станції Дубовляни. їх відправили на далекий лісовий хутір, де лікар установив для них майже санаторний режим. Колесник розповідав про свої розмови з цими людьми, вони бажали одного — помститись ворогові!

Сіровол постояв, послухав і, не прощаючись, вийшов із штабної хати.

Юрко чекав капітана. Він сидів біля вікна, дивився в розгорнутий зошит, куди вже був занесений новий “штрафник” — Орест Чернецький. Юрко бачив цього бійця кілька разів, але мимохідь і тепер як не силкувався пригадати його обличчя не міг. Замість обличчя виникала якась невиразна пляма, й на ній темні, сумно зосереджені очі. Очі ці Юрко запам’ятав і навіть міг би намалювати, але все інше затяглося серпанком. Раптом очі зниклого при загадкових обставинах Ореста змінили дівочі очі, виповнені невимовного страждання. Це плакала, ламаючи руки, Ірина над загиблим Домбровським, плакала, не криючись ні від кого з своїм невтішним горем. Потім Юрко згадав, як він на своїй підводі супроводжував визволених полонених. Спочатку цих людей не треба було підганяти, вони наче збожеволіли від щастя, рвалися швидше в темряву, до лісу. І в лісі, поки було темно, колона рухалась досить швидко, незважаючи на те що попереду партизани гнали трофейну худобу. Але коли почало світати й колишні військовополонені помітили кущики чорниць, колона враз розсипалася. Люди кидалися від кущика до кущика, пригорщами рвали ягоди, разом із листям квапливо запихали їх у рот. Тоді вперше Юрко по-справжньому зрозумів, що таке голод і що таке полон…

Грюкнули двері, ввійшов Третій.

— Є щось новеньке?

— Є, товаришу капітан. Дрібниця, звичайно, але ви казали й на дрібниці звертати увагу, про все доповідати. Фельдшер із другої роти Іван Богданюк носить Орестові чоботи. Чоботи ще нові, а Іван віддав за них свої старенькі, але на додачу доклав жменю якихось пігулок.

— Які таблетки?

— Не знаю. Я не питав Івана без вашого дозволу. Кажуть, цілу коробку таблеток.

“Таблетки… Навіщо Чернецькому здалася ціла коробка якихось таблеток?”— подумав Сіровол.

— Піди, Юрко, до Богданюка й довідайся, що то за таблетки. Ні, зроби не так. До Богданюка не звертайся, а скажи командирові роти, щоб прислав до мене фельдшера. Негайно! І щоб Богданюк захопив сумку з медикаментами. Тільки швиденько, Юрко.

— Я мигцем! — боєць уже зачиняв за собою двері.

Сіровол у свій час займався докладною перевіркою всього того, що розповідав Орест Чернецький, коли вперше з’явився в загоні. Все підтвердилося — батько й мати Ореста були по-звірячому закатовані поліцаями. За словами командирів, під час перебування в загоні Чернецький нічим особливим себе не проявив. У бою він був не боягузом, але й не надто хоробрим. Ні з ким не дружив, був малослівний, замкнутий, похмурий. Навряд чи поводив би себе так засланий у загін шпигун. Той би намагався бути товариським, завів би собі купу приятелів, розмовляв би з усіма, винюхував. А цей був відлюдькуватий і похмурий. Але таблетки… Таблетки, які Орест зажадав на додачу до своїх чобіт, заінтригували Сіровола.