Николай Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні

Шибки у вікнах почали набувати синюватого відтінку. Гільдебрандт ще раз глянув на годинник, зачекав, поки секундна стрілка закінчить своє коло, і рвучко підвівся. Пора. Прислухався — на подвір’ї було тихо. “Невже Морщ запізнюється?” — здивувався гауптштурмфюрер. Але тільки-но почав спускатися на нижній поверх, з подвір’я почулося вуркотання мотора, що працював на холостих обертах. Гільдебрандт скривив губи в самовдоволеній посмішці.

…Двоповерховий будинок гестапо був схожий на маленьку фортецю: вікна нижнього поверху замуровані, подвір’я оточене високою загорожею з товстих дощок, обплутаних зверху колючим дротом.

Ворота цієї фортеці нараз розчинилися, на вулицю вискочив чорний “оппель-адмірал” з пом’ятими бортами. Машина була відкритою, і кожен житель Княжполя міг бачити, що на задньому сидінні сидить начальник княжпільського гестапо. Та це не бентежило Гільдебрандта: якщо агенти Бороданя помітять його несподіваний виїзд і навіть розгадають наміри, вони вже не встигнуть попередити партизан про небезпеку. Віддаль, можливі засоби пересування, час — усе це було враховано при підготовці операції.

Гільдебрандт не помилявся, вважаючи, що в Княжполі є люди, які стежать за кожним його кроком. Помилився він в іншому — стежили не лише за ним. Ще Гільдебрандт сидів у кабінеті, тішачи себе думкою, як щасливо обертається справа з давно підготовленою операцією, а в одному з подвір’їв Княжполя розігралася звичайна побутова сценка. Марійка — ревнива подруга поліцая — раптом зчинила бешкет, подряпала пику своєму Федорові, а той не витримав та й відлупцював дурну бабу. Галас, лайки, плач на весь квартал.

— Брешеш! Не на службу йдеш, а знов до Стефки-розпусниці. Хоч би дітей посоромився!

— Кажу ж тобі; не я один, усі йдуть. То служба, а не забава.

— Знаю, знаю я цю службу…

— Чорт, а не баба! Не подумає про те, що людина життям важитиме й, може, голову тої ночі в лісі покладе…

— Тоді скажи: куди йдете? Ага, мовчиш, скур… син!

— Цить, дурепа! Дам ще раз по писку, знатимеш, куди та що. Сказано — сувора таємниця!

Сувора таємниця… Не встигла машина гауптштурмфюрера виїхати з Княжполя, як хлопець років дванадцяти подався велосипедом по глухій грунтовій дорозі до лісу. “Швидше, Михасю! Жени до Каменя щодуху, синку”,— наказував батько. І хлопець гнав щосили, натискаючи босими ногами на педалі старенького велосипеда. А біля Каменя на нього вже чекали…

Каменем звалося те місце в лісі, де над дорогою, що оббігала горб, нависали відкриті на схилі плити сірого, ніздрюватого, порослого мохом вапняку.

Невдовзі після того, як посутеніло, сюди обережно, раз у раз озираючись, підійшов поштар партизанського загону Валерій Москальов. Стискаючи в правій руці пістолет, він засунув ліву в розколину між плитами й довго нишпорив там. Нічого не знайшовши, Москальов безшумно видряпався по схилу й заліг на горбі. Темрява. Зоряне небо. Вітер легенько гойдає верхівки дерев, одноманітний шум, що ввібрав у себе скрипи, шерех, шелест листя, хвилями котиться по лісі. Добрих півгодини Валерій, причаївшись, лежав нерухомо. Йому було наказано: якщо “поштова скринька” виявиться порожньою чекати пошту до півночі, щоб потім якомога швидше доставити Третьому. Неважко було запам’ятати все це, однак Валерій, що вперше виконував обов’язки листоноші, хвилювався. Він боявся, що зробить щось не так, як треба, й підведе Третього. Тоді єдиний вихід для нього — куля в лоб.

Ось біля підніжжя горба почулися кроки. Москальов переливчасто свиснув. Цей свист міг би здатися щебетанням пташки, що прокинулася.

— Фють-фють-фють! — долетіло знизу.

Зашурхотіла, осипаючись під ногами, кам’яниста земля, і дві постаті зблизились на дорозі.

— Ну? — квапливо спитав Валерій. — Є що? Давай!

— Хух, нате… — важко дихаючи, зашепотів хлопець. — Крім того, тато наказали передати… німці готують щось цієї ночі… Всі поліцаї Княжполя, Дубовлян, Кружно не ночуватимуть удома… Начальник гестапо на ніч теж виїхав машиною…

— Коли тебе послали?

— Та як сутеніти почало. До лісу велосипедом гнав, а потім біг… Тут стежка є…

— Дякую, братику. Щасливо тобі! — Постаті швидко розійшлися в різні боки.

Валерій Москальов умів ходити лісом. Він знав, що ніколи не треба поспішати напочатку, а слід розподілити сили на весь шлях, поступово нарощувати темп ходи, проте нервове напруження було таке сильне, що, відійшовши від Каменя метрів зо двісті, він не витримав і пустився бігти. До Чорного болота, де чекав його Третій, було далеко, й кожна хвилина запізнення могла виявитися фатальною.