Николай Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні

— Вночі теж поспати не доведеться, — зауважив Юрко, що домальовував на лобі їжачка п’ятикутну зірку.

— От тобі й на! — здивувався Селіверстов. — Це ж чому?

— Військова таємниця…

Селіверстов позіхнув, зірвав кілька ягід лохини, вкинув їх у рот.

— Вічно ти щось вигадуєш, Художнику.

— Не вигадую, а метикую. Споримо! Ставлю годинник проти твого компаса й ножика. Гаразд?

— Програєш.

— Звичайно, годинник буде твоїм. Тільки й всього.

— Не спати можна з різних причин, — лінькувато мовив Селіверстов. — От мурахи шкіру погризли: цілу ніч чухатися буду. Ти теж навряд чи заснеш.

— Весь загін не спатиме… — стояв на своєму Юра. — Ну, споримо?

— Звідки тобі це відомо? Може, приснилось? — насмішкувато допитувався Селіверстов.

Коломієць уже заходився малювати в блокноті голуба з розпростертими крилами. Він навмисне помовчав, щоб розпалити цікавість товариша, і сказав удавано байдуже:

— Літаки з Великої землі подарунки скинуть.

— Вночі? Сьогодні вночі? — Селіверстов протяжно свиснув. — Тобі що, сам Бородань про це сказав?

— Не обов’язково. Голову на в’язах треба мати.

— Штукар ти, Художнику, — Селіверстов засовався, намагаючись влягтися зручніше. — Гаразд… Може, я все ж покуняю хоч одним оком. Секунд так на дев’ятсот. А ти, дивись, не засни. Тільки що — розбудиш.

Намалювавши голуба, Юрко написав унизу: “20.28. Повітря. Пролетів голуб”. Щоб надати записові жартівливої поважності, хлопець вирішив доповнити його: вказати висоту, напрям і швидкість польоту голуба, описати барви оперення. Проте зробити цього не встиг — від дороги долинули голоси.

Селіверстов наче й не дрімав, одразу ж підняв голову. Обидва завмерли, прислухаючись. Ішло п’ятеро: високий старий з пишними сивими вусами, три жінки в святкових квітчастих хустках і дівчина-підліток, одягнена в червоне плаття й синю оксамитову корсетку, вишиту на грудях блискітками, що раз у раз іскрилися на сонці. За спинами у всіх висіли на широких шлейках плетені з лика кошелі. Коли ці люди пройшли і їх голоси стихли, Селіверстов сказав:

— Старого знаю. Це пан Кухальський з Люб’язької Волі. Жінки, мабуть, теж звідти. Пиши… Скільки на твоєму трофейному? От і пиши: двадцять сорок три, дорогою з Кружно пройшли мешканці хутора Люб’язька Воля — старий Кухальський і чотири жінки. Судячи з вигляду, вони були на базарі в Кружно. Ішли не криючись, голосно розмовляли. Так і пиїии.

Селіверстов зазирнув у блокнот. Малюнки йому сподобались, але вій буркнув:

— Даремно все те намалював. Ковалишин ще лаятиме. Знаєш, який наш взводний.

Селіверстов ще хотів щось сказати, але Юра застережливо підніс руку, й обидва знову завмерли. Хтось біг лісом. Спершу тріск сухих гілок чувся позаду, потім праворуч. Юрко підвів голову й побачив, як серед рідких стовбурів промайнула жіноча постать і тут же зникла в гущавині. За хвилину — півтори жінка з’явилася далеко попереду, і на цей раз її побачив і Селіверстов.

— Що за дідько, куди ця баба ділася? — стурбовано промовив Селіверстов, коли жіноча постать знову зникла.

— Молода… — сказав Юрко. — Бігає швидко.

— Так, бігла прудко, ніби за нею гналися. І, головне, не дорогою, хоч дорога поруч…

— Часто крутила головою, начеб оглядалася.

— От заковика… А запам’ятав, як була одягнена?

— Звичайно: запнута білою хусткою, сіра кофтинка, спідниця темна…

— Правильно. Тоді пиши. Обов’язково вкажи, що бігла поряд з дорогою, напрям — південно-західний. Одне слово, в бік Кружно.

У блокноті з’явився ще один запис: “21.06. Земля. В ста п’ятдесяти метрах від поста і в двохстах від дороги помічено жіночу постать у білій хустинці, сірій кофтині й темній спідниці. Жінка бігла лісом вздовж дороги Люб’язька Воля — Кружно і часто озиралась на всі боки. З того, як швидко вона бігла, можна гадати, що молода…”

Ковалишин прийшов знімати хлопців з секрету ще завидна. Це був молодий, підібраний, навіть чепуристий командир у перехопленому широким поясом трофейному офіцерському мундирі, що бездоганно сидів на ньому, в коричневих, домашнього сукна, бриджах зі шнурівкою вище колін і начищених до блиску чоботях.

Селіверстова завжди захоплювало вміння Ковалишина стежити за своїм одягом, підганяти його до постави так, начебто приготувався до параду або фотографування. І зараз він із задоволенням оглядав командира, що опустився поряд на коліна й простяг руку за блокнотом Художника. На рукаві мундира Ковалишина, біля самого ліктя, білів чи то жмуточок пуху, чи павутинка, і Селіверстов вирішив зняти цю пушинку.