Ілля Ільф - Золоте теля

Все пішло зовсім не так, як уявляв собі Адам Казимирович. Щоночі він ганяв з засвіченими фарами повз приміські гаї, слухаючи позад себе п'яні зойки пасажирів і підозрілу метушню, а вдень, очманівши від безсоння, сидів у слідчого і давав свідчення. Арбатовці вели розгульне життя чомусь на гроші, що належали державі, громаді чи кооперації. І Козлевич проти свого бажання знову загруз у трясовині карного кодексу, в глибині третього розділу, в якому повчально наголошувалося про службові злочини.

Почалися судові процеси. І в кожному з них головним свідком виступав Адам Казимирович. Його правдиві розповіді збивали підсудних з ніг, і вони, важко дихаючи в сльозах і соплях, у всьому признавалися. Він згубив безліч установ. Останньою його жертвою був філіал обласної кіноустанови, що знімала в Арбатові історичний фільм «Стенька Разін і княжна». Весь філіал запроторили на шість років, а фільм, який являв інтерес тільки для вузьких судових кіл, передали в музей речових доказів, де вже перебували і мисливські ботфорти з кооперативу «Лінієць».

По цьому настав крах. Зеленого автомобіля почали боятися, як чуми. Громадяни далеко обходили Спасо-Кооперативну площу, на якій Козлевич забив смугастий стовп з табличкою: «Біржа автомобілів». За останні кілька місяців Адам не заробив жодної копійки і існував на заощаджене ним під час нічних рейсів.

Тоді він вирішив піти на жертви. На дверцятах автомобіля він намалював білою фарбою дуже принадний, на його думку, напис: «Ох, і покатаю!» — і знизив ціну з п'яти карбованців до трьох за годину. Але громадяни не змінили своєї тактики. Шофер повільно кружляв містом, під'їжджаючи під вікна установи і кричав:

— Повітря ж яке! Може, покатаємось? Га? Службовці висовувалися з вікон і під грім ундервудів відповідали:

— Сам катайся! Душогуб!

— Який же я душогуб? — трохи не плачучи, запитував Козлевич.

— Душогуб, і годі, — відповідали службовці, — під виїзну сесію підведеш!

— А ви б на свої каталися, — вже з запалом кричав шофер. — На власні гроші.

На ці слова службовці саркастично перезиралися і зачиняли вікна. Кататися на власні гроші здавалося їм просто безглуздям.

Власник «Ох, і покатаю!» посварився з усім містом. Він уже ні з ким не вітався, зробився нервовим і злим. Вгледівши якогось радслужа у довгій кавказькій сорочці з балонними рукавами, під'їжджав до нього ззаду і з гірким сміхом вигукував:

— Шахраї! Ось я зараз підведу вас під показовий! Під сто дев'яту статтю!

Радслуж здригався, індиферентно поправляв на собі пасок із срібними брязкальцями, якими прикрашають збрую ломових коней, і, вдаючи, ніби ці окрики не до нього, прискорював ходу. Але мстивий Козлевич продовжував їхати поруч і дражнив ворога монотонним читанням кишенькового карного требника:

— «Привласнення службовою особою грошей, цінностей чи іншого майна, що перебувають у його розпорядженні згідно з його службовим становищем, карається…»

Радслуж полохливо тікав, хвицаючи задом, приплюснутим від тривалого сидіння на канцелярському стільці.

— «… позбавленням волі, — кричав Козлевич навздогін, — строком до трьох років».

Та все це давало шоферові лише моральне задоволення. Його матеріальні справи були кепські. Заощадження кінчалися. Треба було щось робити. Далі так тривати не могло.

Ось у такому збудженому стані Адам Казимирович сидів якось у своїй машині, з огидою позираючи на дурноверхий смугастий стовпчик «Біржа автомобілів». Він уже передчував, що чесне життя не витанцювалось, що автомобільний месія прийшов передчасно і громадяни не повірили йому. Козлевич так заглибився у свої сумні роздуми, що навіть не помітив двох молодих людей, які вже давно милувалися його машиною.

— Оригінальна конструкція, — сказав нарешті один з них, — зоря автомобілізму. Бачте, Балаганов, що можна зробити з простої швейної машини Зінгера? Невеличкий пристрій—і ви вже маєте чудову колгоспну снопов'язалку.

— Відійди, — похмуро буркнув Козлевич.

— Тобто як це «відійди»? Навіщо ж тоді ви поставили на своїй молотарці рекламне клеймо: «Ох, і покатаю!» А може, ми з приятелем хочемо зробити ділову поїздку? Може, ми й бажаємо оцього самого, «ох, покататися»?

Вперше за арбатовський період життя на обличчі мученика автомобільного Діла з'явилася посмішка. Він вистрибнув з машини і хутко завів мотор, який важко застугонів.

— Прошу, — сказав він, — куди везти?

— Цього разу — нікуди, — зауважив Балаганов, — немає грошей. Нічого не вдієш, товаришу механік, бідність.