Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Вирушили в дорогу. Година була чудова, на небі жодної хмаринки, з моря повівав свіжий вітерець. Маленький загін швидко посувався вперед покрученими берегами бухти Талькауано, поспішаючи на південь, де в тридцяти милях відсіль проходила тридцять сьома паралель. Цей перший день подорожі їхали через висхлі болота, продираючись очеретами, а розмовляли мало: ще не потьмарилися в пам’яті враження від прощання на яхті, ще мрів димок “Дункана”, який зникав за видноколом. Всі мовчали, за винятком Паганеля; ретельний географ вправлявся в іспанській мові, ставлячи сам питання й відповідаючи на них. Крім того, й катапас, як виявилось, був людина мовчазна, та й ремесло його не сприяло балакливості. Він ледве кидав кілька слів своїм пеонам. А втім, ці останні чудово знали свою справу. Коли який мул зупинявся, вони заохочували його гортанними вигуками; якщо ж цього було замало, то упертість тварини перемагав влучно кинутий камінь. Коли слабшала попруга чи губилася вуздечка, пеон скидав з себе пончо й, закутавши ним голову мула, давав усьому лад; по тому мул рушав далі.

Звичайно погоничі мулів починали денний перехід о восьмій годині, після сніданку, і йшли без перепочинку до четвертої пополудні, коли ставали на ночівлю. Гленарван дотримувався цього порядку. Отож, коли катапас подав знак зупинитися, мандрівники, що просувались вздовж омиваного пінистими океанськими хвилями берега, вже під’їжджали до міста Арауко, котре лежало у найдальшому південному краї бухти. Відсіль було щось із двадцять миль до бухти Карнеро, де починалась тридцять сьома паралель. Але цю частину побережжя вже оглянули найняті Гленарваном люди; вони не знайшли жодного сліду загиблого судна, отже, нове обстеження було цілком зайве. Тому ухвалили вирушити в глиб країни з міста Арауко й, нікуди не відхиляючись, прямувати на схід.

Маленький загін увійшов до міста й розташувався на ніч просто у дворі заїзду — вигоди помешкання були надто сумнівні.

Арауко — столиця Арауканії, держави, яка має сто п’ятдесят льє завдовжки й тридцять завширшки; заселяють її молуче, старші брати чілійців, оспівані поетом Ерсілья — плем’я дужих і гордих людей, єдине в Америці, котре ніколи не знало чужоземного ярма. Коли місто Арауко в давні часи й належало іспанцям, то народ їм не скорявся; він опирався тоді так само, як і тепер опирається загарбницьким намірам Чілі, і незалежний арауканський прапор — біла зірка на лазуровому тлі — вільно майорить на фортеці кріпосного валу, що захищає місто.

Поки готували вечерю, Гленарван, Паганель і катапас проходжувалися містом між критими соломою будинками. Крім однієї церкви й руїн францисканського монастиря, в Арауко не було що оглядати. Гленарван хотів був розпитатися про “Британію”, але надаремно. Паганель був просто в розпачі, що місцеве населення його не розуміє: воно розмовляло своєю рідною арауканською мовою, вживаною тут повсюдно аж до Магелланової протоки, отже іспанська мова Паганеля могла прислужитися йому не більше ніж, приміром, давньоєврейська. За браком співрозмовників географ налягав більше на зір і відчував справжнє вдоволення вченого, спостерігаючи різні типи племені молуче, котрі траплялися йому на очі. Чоловіки були високі на зріст, голобороді, головаті, з плескатими обличчями мідяно-червоного кольору, з кошлатою чорною чуприною й недовірливими поглядами. Дні їхні минали в цілковитому неробстві, властивому воякам, які не знають, куди себе діти в мирні часи. Жінки, нещасні, але мужні, від ранку до ночі гнули спину в господарстві й на полі, шкребли коней, чистили зброю, орали, полювали дичину для своїх володарів-чоловіків і знаходили ще час виробляти пончо, місцеві плащі ясно-блакитного кольору, що потребують кожний дворічної праці й коштують якнайменше сотню доларів. Загалом, плем’я молуче малоцікаве, звичаї його доволі дикунські. Йому властиві всі людські вади, котрим протистоїть, однак, велика чеснота — любов до незалежності.

— Справжні спартанці, — казав Паганель за вечерею, повернувшись з прогулянки.

Певна річ, шановний вчений перебільшував, але всі здивувались іще більше, почувши, що його серце француза сильно билось, коли він оглядав місто. У відповідь на запитання майора про причину цього хвилювання вчений відповів, що воно цілком зрозуміле, бо один його співвітчизник посідав колись трон Арауканії. Майор поцікавився, як звали цього державця, і Паганель, пишаючись, назвав ім’я пана де Тонен, чудової людини, що був за адвоката в Періге, але мав надто пишну бороду; на жаль, він зазнав в Арауканії того, що позбавлені влади монархи охоче називають “невдячністю підданців”. Майор злегка посміхнувся, уявивши собі цього розвінчаного короля-адвоката, але Паганель мовив повагом, що, напевно, легше адвокатові стати справедливим королем, аніж королеві справедливим адвокатом. Усі голосно засміялись і запропонували випити “чіча” [29] Чіча — маїсова горілка . (Прим. автора.) за здоров’я Орелія-Антоніо Першого, екс-короля Арауканії. За кілька хвилин мандрівники, загорнувшись у пончо, позасинали міцним сном.