Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Опівдні до берега лишалося ще п’ять миль. Ясне небо дозволяло вже з цієї відстані розгледіти обриси узбережжя. На північному сході чітко вимальовувалась гора дві з половиною тисячі футів заввишки; її чудний силует дуже скидався на профіль мавпи, що викривляється, відкинувши голову назад. То була гора Піронжія, вона височіла, як вказувала мапа, достеменно на тридцять восьмій паралелі.

О пів на першу Паганель зауважив, що всі підводні скелі сховались під хвилею припливу. — * Крім одної, — мовила Гелена.

— Котрої? — жваво спитав Паганель.

— Он тієї, — відповіла Гелена, вказуючи на чорну цятку за милю попереду.

— Справді, — сказав Паганель, — спробуймо ж запам’ятати це місце, щоб не наразитися на скелю, бо приплив не забариться і її вкрити водою.

— Вона стримить точнісінько проти північного пруга гори, — сказав Джон Манглс. — Вільсоне, пильнуй, щоб її обминути.

— Слухаю, каштане, — відповів матрос, налягаючи усім тілом на стернове весло.

За півгодини пройшли ще півмилі. Але дивно: чорна плямка так само виступала з води.

Джон уважно вдивлявся в неї і, щоб краще розгледіти, взяв підзорну трубу Паганеля. По хвилі капітан сказав:

— Це зовсім не скеля, це якась річ, що плаває на хвилях, підносячись і опускаючись разом з ними.

— Може, це якийсь уламок щогли з “Макарі”? — мовила Гелена.

— Ні, — сказав Гленарван, — жодний уламок не міг відплисти так далеко від судна.

— Заждіть! — вигукнув Джон Манглс. — Я вже впізнав його, це човен!

— Човен з нашого брига! — вихопилось у Гленарвана.

— Так, сер, човен з брига, перевернутий догори дном!

— Сердеги! — скрикнула Гелена. — Вони загинули!

— Так, — відповів Джон Манглс, — і вони не могли не потонути цієї темної ночі, серед цих підводних скель, у бурхливому морі, — вони рушили назустріч смерті.

— Хай на них зглянеться небо! — прошепотіла Мері Грант.

Кілька хвилин пасажири сиділи мовчки. Вони дивились на хисткий човен, що наближався до них. Видимо, він перевернувся милі за чотири від берега, і жоден з тих, хто в ньому сидів, звичайно, не врятувався.

— Цей човник може нам іще придатися, — зауважив Гленарван.

— А певно, — озвався Джон Манглс. — Тримай на нього, Вільсоне.

Матрос знову змінив напрямок, але вітер поволі вщухав, і до ялика дісталися тільки близько двох годин.

Стоячи спереду, Мюльреді спритно уникнув поштовху й підтягнув ялик до борту плота.

— Порожній? — спитав Джон Манглс.

— Так, капітане, — відповів матрос, — човен порожній і має пробоїни. Він нам ні на що не придасться.

— То ним не можна скористатися? — спитав Мак-Наббс.

— Ні в який спосіб, — відповів Джон Манґлс. — Хіба що спалити.

— Шкода, — сказав Паганель. — Ми могли б у цьому ялику дістатися до Окленда.

— Нічого не вдієш, пане Паганелю, — сказав Джон Манглс. — А втім, я волію плисти бурхливим морем скорше ось на такому плоту, ніж на крихкому ялику. Досить навіть слабкого вдару, і його розтрощить на скіпки! Отже, сер, з ним нам немає чого робити.

— Як хочете, Джоне, — мовив Гленарван.

— Рушай, Вільсоне, — гукнув молодий капітан, — Тримай до берега!

Море мало підніматися ще з годину. За цей час пліт пройшов, дві милі. Але по тому бриз майже ущух і, здавалось, став повівати від берега. Пліт зупинився. Невдовзі силою відпливу його почало навіть одцосити в море. Джонові не випадало вагатися ні хвилинки.

— Кидай якір! — вигукнув він.

Мюльреді, що стояв напоготові, кинув якір на п’ятибрасовій глибині. Пліт швидко однесло назад ще на два туази, але його стримала міцно натягнена линва. Вітрило згорнули, мандрівники приготувалися до тривалої стоянки. Наступного припливу слід було чекати о дев’ятій вечора, а що Джон Манглс не наважувався плисти вночі, то пліт мав стояти на якорі до п’ятої години ранку. Земля лежала від них щонайбільше за три милі.

На поверхні моря знялась досить сильна хвиля, здавалось, вона жене просто до берега. Гленарван, дізнавшись, що вони мають цілу ніч провести на воді, спитав Джона Манглса, чому він не скористається з цієї хвилі, щоб наблизитись до побережжя.

— Сер, — відповів молодий капітан, — це усього-но зорова омана. Хвиля тільки здається рухливою, насправді вона нікуди не біжить. Це лише коливання водних молекул на поверхні моря. Киньте в воду який-небудь цурпалок, і ви побачите, що він не зрушить з місця, аж поки його не підхопить приплив. Отже, нам залишається тільки терпляче чекати.