Жюль Верн - Діти капітана Гранта

— Навіщо, Джоне? — спитав Гленарван. — Адже я не землю шукаю!

— Чого ж ви шукаєте, сер?

— Мого “Дункана”! Моєї яхти! — гнівно відповів Гленарван. — Вона десь у цих морях, вона збиває тут хвилю й служить лихому ремеслу піратів! Вона тут, я кажу вам, Джоне, вона тут, на цьому шляху — від Австралії до Нової Зеландії! Я передчуваю — ми її зустрінемо!

— Хай бог нас боронить од такої зустрічі, сер!

— Чому, Джоне?

— Ви забуваєте, в якому ми опинились становищі! Що ми робитимемо, коли “Дункан” почне гнатися за цим бригом? Ми ж не зможемо на ньому втекти!

— Втекти, Джоне?

— Аякже, сер! Надаремно й намагатися це зробити. Нас захоплять, ми будемо віддані на ласку цих негідників, а Бен Джойс, як він уже показав, здатний на найбільший злочин. За себе нам нема чого боятися. Ми боротимемося до останньої краплини крові. Хай так! Але подумайте, сер, про леді Гелену, подумайте про Мері Грант!

— Бідолашні жінки! — прошепотів Гленарван. — Мені серце крається, Джоне, душу іноді огортає розпач. Здається, нове лихо чигає на нас, і проти нас повстала сама доля. Я потерпаю, Джоне!

— Ви, сер?

— Не за себе, ні, але за тих, кого я люблю і кого любите й ви.

— Заспокойтеся, сер, — мовив молодий капітан. — Нам немає чого боятися. “Макарі” йде погано, але все ж таки йде. Вілл Галлер — тупоголовий лобуряка, але ж я тут; і коли я побачу, що підходити до берега небезпечно, я виведу судно знову в відкрите море. Отже, з цього боку нам майже ніщо не загрожує. А від того, щоб опинитись поруч з “Дунканом”, може, нас урятує доля, і коли ви його виглядаєте на обрії, сер, то хай це прислужиться нам лише для того, аби ми спромоглись уникнути цієї зустрічі й піти від нього якнайдалі.

Джон Манглс казав слушно. Зустріч із “Дунканом” стала б для “Макарі” непоправним лихом. За всяку ціну треба було її уникнути саме в цих морях, де пірати могли вільно бешкетувати, нічим не ризикуючи. Однак яхта не показалася, принаймні цього дня, і Джонові побоювання не справдилися.

А втім, ніч мала стати для мандрівників жахливою. О сьомій вечора раптом стало зовсім темно. Небо похмурніло, зробилося грізне. У Вілла Галлея пробудилося чуття моряка, що взяло гору над п’яним отупінням. Він вийшов з капітанської каюти, протираючи очі, струшуючи своєю здоровенною рудою головою. Потім, аби прийти до тями, він втягнув у себе на всі груди свіжого повітря, наче вихилив склянку води, і заходився оглядати щогли. Вітер посвіжішав, подув із заходу й щосили погнав бриг до новозеландського берега.

Вілл Галлей скликав матросів і, не припиняючи міцної лайки, наказав притягти брам-стеньгу й поставити вітрила. Джон Манглс мовчки схвалив цей захід. Він вирішив не розмовляти з мурмилом-капітаном. Але ні він, ні Гленарван не залишали палуби. За дві години вітер подужчав. Вілл Галлей дав наказа взяти долішні рифи на марселях. Це несила б зробити п’ятьом матросам, якби бриг не мав подвійних рей американської системи, за допомогою якої досить спустити горішню рею, щоб мінімально зменшити розміри марселя.

Минуло ще дві години. Море ставало дедалі бурхливіше. Дужа хвиля з такою силою била в днище брига, неначе він паштовхувався кілем на підводні скелі. Але то лише здавалось — і важке судно з зусиллям знову й знову піднімалося на високі гребені. Зустрічна хвиля, перехлюпуючи через борт, потоками заливала палубу. Човна, що висів на шлюпбалці над лівим бортом, змило в море.

Джон Манглс не переставав непокоїтись. Іншому суднуі отакі хвилі, зрештою анітрохи не страшні, стали б за іграшку. Але на цій неповороткій посудині можна було легко; сісти на дно, бо щоразу, коли вона пірнала в хвилі, вода широкою пеленою заливала палубу і, не встигаючи витікати через жолобки, загрожувала потопити бриг. Щоб запобігти цьому, годилось би прорубати сокирою фальшборти й полегшити в такий спосіб відплив води, але Вілл Галлей відмовився од цього розумного заходу.

А втім, інша, більша небезпека насувалася на “Макарі”, і було вже запізно її відвернути.

Близько дванадцятої години Джона Манглса й Вільсона, котрі стояли біля борту на завітряному боці, вразив якийсь незвичайний шум. Пильність моряків змусила їх насторожитися. Джон Манглс схопив матроса за руку.

— Прибій! — сказав він.

— Так, — відповів той. — Хвиля розбивається об рифи.

— Не далі як за два кабельтови?

— Не далі. Там земля!

Джон перехилився через поручні, подививсь на темні хвилі й крикнув:

— Лот, Вільсоне! Лот!

Хазяїн “Макарі”, що стояв на носі судна, здавалось, не уявляв собі становища. Вільсон вихопив з бака лотлінь і кинувся до фок-щогли. Тут він метнув лота в воду; шворка слизнула між пальцями, і на третьому вузлі свинець зупинився.