Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Роберта так зворушило це слово, що він поцілував маленького австралійця, й хлопчики одразу стали друзями.

Тим часом мандрівники, зацікавлені відповідями маленького дикуна, один за одним посідали навколо, щоб його послухати. Сонце за високими деревами вже схилялось до обрію. Місце здавалось вигідне для. зупинки, а кілька зайвих миль, що їх можна було зробити ще до вечора, важили небагато, — отож Гленарван дав наказа стати тут табором на ніч. Айртон розпряг биків, спутав і пустив пастися, як їм заманеться. Напнули намета. Олбінет подав вечерю. Толіне погодився взяти в ній участь, хоч і з певними церемоніями, дарма що добре зголоднів. Посідали до столу, обидва хлопчики поруч. Роберт вибирав ласі шматочки й пригощав свого нового приятеля, а Толіне приймав їх з боязким і чарівним збентеженням.

Точилася жвава розмова. Всі цікавилися хлопчиком, всі розпитували. Кожному хотілося взнати його історію. Вона була нескладна. Доля Толіне — звичайна доля тих бідолах-тубільців, котрих ще в ранньому дитинстві сусідні з колоніями племена віддавали на виховання благодійним товариствам. Австралійці мають лагідну вдачу. Вони не виявляють до англійських загарбників тої лютої ненависті, що властива новозеландцям і ще, може, деяким племенам Північної Австралії. Тубільців можна частенько зустріти по великих міста, в Аделаїді, Сіднеї, Мельбурні, вони походжають вулицями в своєму невибагливому одязі, торгують дрібними кустарними виробами, мисливським і рибальським знаряддям, зброєю, а деякі ватажки племен, звичайно, з економічних міркувань, охоче дозволяють своїм дітям користатися вигодами англійської освіти.

Так зробили й батьки Толіне, дикуни з Лаклану, величезного краю, що простягся по той бік Муррею. Толіне вже п’ять років жив у Мельбурні й не бачився з родичами. Проте невикорінна любов до свого роду повсякчас жила в його серці, і він не злякався важкої подорожі крізь пустелю, аби знову побачити своє плем’я, можливо, розсіяне вже по країні, свою родину, напевно вже менш численну.

— А після побачення з кревними ти знову повернешся до Мельбурна, мій хлопчику? — спитала його Гелена.

— Так, пані, — відповів Толіне, дивлячись на молоду жінку з щирим захватом.

— А що ти робитимеш, коли виростеш?

— Я хочу вирвати моїх братів із злиднів і темряви, навчити їх пізнати й любити бога. Я хочу бути місіонером!

З цих палких слів в устах восьмирічного хлоп’яти насміялись би люди легковажні й глузливі; але їх серйозно сприйняли й зрозуміли поважні шотландці. Паганель, до краю зворушений, відчув щиру приязнь до маленького австралійця. Правду кажучи, спершу цей дикун в європейському вбранні не викликав у нього найменшої симпатії. Адже Паганель поїхав до Австралії не для того, щоб дивитись на австралійців у сурдутах. Він волів би бачити на них саме татуювання. “Пристойний” одяг хлопчика сплутав ці уявлення вченого. Та почувши захоплені слова Толіне, географ одмовився від свого упередження й проголосив, що став прихильником маленького австралійця. А кінець розмови між ними обернув шановного вченого на кращого друга Толіне.

Відповідаючи леді Гелені, Толіне сказав, що він учень Нормальної школи в Мельбурні, якою керує превелебний отець Пакстон.

— А чого навчають тебе в цій школі? — спитала леді Гленарван.

— Навчають закону божого, математики, географії…

— Он як, географії! — жваво вигукнув Паганель.

— Так, пане, — відповів Толіне. — Я навіть дістав першу нагороду з географії перед зимовими вакаціями.

— Ти маєш нагороду з географії, мій хлопчику?

— Ось вона, пане, — мовив Толіне, витягаючи з кишені якусь книгу.

То була біблія в гарній палітурці. На першій сторінці стояв напис: “Нормальна школа в Мельбурні. Перша нагорода з географії учневі Толіне з Лаклану”.

І Паганель не витримав! Австралієць, що знається на географії, це ж чудесно! Він розцілував Толіне в обидві щоки, наче сам превелебний отець Пакстон, коли роздавав нагороди. А втім, Паганель, напевне, знав: таке трапляється частенько в австралійських школах. Юні тубільці мають хист до географічної науки й залюбки її студіюють, а математику засвоюють поволі й важко.

Що ж до Толіне, йому було й невтямки, чому вчений так розчулився. Гелена пояснила хлопчикові, що Паганель — славетний географ, а до того ж — видатний професор.

— Професор географії! — вигукнув Толіне. — О, пане, попитайте мене!.

— Попитати тебе, мій хлопчику, — сказав Паганель, — та я нічого іншого й не бажаю. Саме це я й хотів зробити, попри твоє прохання. Мені дуже цікаво дізнатися, як викладають географію в Мельбурнській нормальній школі.