Жюль Верн - Діти капітана Гранта

— Але ж гляньте, Остіне, як лютують хвилі! Чи я? спроможне судно встояти проти них?

Тим часом “Дункан” під своїм єдиним вітрилом стрілою мчав до берега. Невдовзі він був уже за дві милі до обмілин. Густий туман застилав землю, проте Джон розгледів за смугою білих баранців прибою затишну затоку. Там “Дункан” знайшов би собі безпеку. Але як туди дістатися?

Джон викликав усіх пасажирів на палубу. Він не хотів, щоб у-вирішальну хвилину можливої катастрофи вони залишались у кают-компанії. Гленарван і його товариші поглянули на розбурхане море. Мері Грант пополотніла.

— Джоне, — сказав стиха Гленарван до молодого капітана, — я спробую врятувати дружину або загину разом з нею. Подбайте про Мері Грант.

— Добре, сер, — відповів Джон і підніс Гленарванову руку до своїх очей, що раптом зволожились.

“Дункан” був уже в кількох кабельтових од мілин. Море, високе під час припливу, лишило б, певна річ, досить води під кілем яхти, аби вона могла пройти над небезпечними відмілинами. Але височенні хвилі, то підносячи, то опускаючи судно, неминуче вдарили б його кілем у дно. Коли б то знайти спосіб приборкати хвилі, уповільнити шалений плин дрібнесеньких водяних часточок, одне слово — вгамувати це розлютоване море!

І раптом Джонові Манглсу спало на думку, де шукати порятунку.

— Лій! — гукнув він щосили до матросів. — Біжіть по лій, хлопці, мерщій!

Команда тої ж миті зрозуміла намір капітана. Він згадав про засіб, котрий дає іноді чудові наслідки: можна втихомирити бурхання хвиль, укривши їх шаром лою. Лій тримається на воді й паралізує її рух. Цей засіб діє одразу ж, але недовго. Ледве встигне судно прослизнути по цих штучно заспокоєних хвилях, як вони починають бушувати ще скаженіше, і горе тому, хто наважиться плисти йому услід.

Матроси, сили яких зросли вдесятеро від свідомості небезпеки, миттю викотили на бак барила з тюленячим лоєм. Сокирами вони висадили з них днища, а барила підвішали ліворуч і праворуч над поручнями бортів.

— Увага! Готуйся! — вигукнув Джон Манглс, що очікував слушної хвилини.

За кілька секунд яхта досягла війстя у затоку, де вирував і ревів прибій. Настав вирішальний момент.

— Виливай! — крикнув молодий капітан.

Матроси перевернули барила, і з них заструміли потоки лою. Вмить масна пелена вирівняла й скувала пінисту поверхню моря. “Дункан” полетів над утихомиреними водами й за хвилину опинився у затишній бухті, по той бік небезпечних відмілин; а поза ним, звільнившись од пут, знову забурхав з невимовною люттю океан.

Перше, про що подбав Джон Манглс, — це надійно закріпити судно, спустивши два якоря на глибину п’яти брасів. Тверде рінясте дно тримало їх якнайкраще. Отже, “Дунканові” вже не загрожувала небезпека ані знов опинитись у відкритому морі, ані сісти на мілину при низькій воді. Яхта, по стількох годинах одчайдушної боротьби з ураганом, знайшла врешті затишну гавань, яку захищала від океанських вітрів висока коса, що вигиналась лукою.

Гленарван потиснув руку молодому каштанові й промовив:

— Дякую, Джоне.

І Джон відчув себе щедро нагородженим єдино цими двома словами. Гленарван приховав свої таємні тривоги; ані Гелена, ані Мері Грант і Роберт навіть гадки не мали, якої жахливої небезпеки їм щойно пощастило уникнути.

Залишалось з’ясувати одну важливу річ: куди саме закинула “Дункан” жахлива буря? Чи далеко відійшов він од паралелі, котрої весь час дотримувався? На скільки миль від них у північно-західному напрямку зостався мис Бернуїллі? Такі були перші питання, звернені до Джо-на Манглса. Той зараз же зробив виміри й обчислення і позначив їх на корабельній мані.

Виявилось, що “Дункан” не дуже відхилився од курсу — всього на два градуси. Його місце визначалось 136°12? довготи й 35°07? широти, — поблизу мису Катастроф, на південному побережжі Австралії, за триста миль од мису Бернуїллі.

Навпроти мису Катастроф, що сама його назва віщує лихо мореплавцям, лежить, наче до пари йому, мис Борда — високий виступ острова Кенгуру. Протока Дослідника між ними веде до двох глибоких заток: на півночі — до затоки Спенсера, на півдні — до затоки Сен-Вінсента. На східному березі цієї останньої стоїть порт Аделаїда, столиця провінції Південна Австралія. Це місто, засноване 1836 року, має щось із сорок тисяч мешканців і чимало різноманітних джерел достатку. Але населення охочіше обробляє родючу землю, вирощує виноград, помаранчі й інші сільськогосподарські культури, які дають тут щедрі врожаї, ніж будує промислові підприємства. Хліборобів тут багато більше, як інженерів, і громадськість не виявляє особливої хіті до комерції й індустрії.