Ростислав Самбук - Щаслива зірка полковника Кладо

«Затримання не випадкове, вони полювали саме на мене, — зрозумів Дюбюель. — Але як довідалися про перукарню? І треба ж бути таким телепнем! Подразнення шкіри, гарний перукар… Але хто ж знав про перукаря?»

Кан? Одначе з ним він бачився лише вчора ввечері, — зрештою, якби навіть Кана взяли, він би не сказав ні слова.

Жервеза?

Так, мадемуазель Пейрот! Колись він казав їй про цю перукарню…

Втім, не так уже й важливо, чому він ускочив. Головне — код! Книга шифру, захована на конспіративній квартирі, книга, яку лише він може передати «полковникові».

Дюбюель відчув біль у серці. Так, на зв'язок із «полковником» міг вийти лише він, правда, ще Коломб, та Коломб випадав із гри. Тепер існує бодай однобічний зв'язок, якщо ж Коломба схоплять, обірветься і він…

«Полковник» пошле під три чорти будь-кого, крім Жана Дюбюеля, а з гестапівської тюрми в Булонському лісі виходять лише мертвими.

На цю гадку Дюбюель вжахнувся. Безглуздий випадок — і який же лихий поплутав його зайти голитися!

За вікном загарчав мотор, і гестапівець вивів Дюбюеля. Його посадили в чорний «опель-капітан», машина вискочила на бульвар Де-Батіньйоль, проїхала повз парк Монсо і завернула до площі Етуаль. Промайнула Тріумфальна арка, Дюбюель зрозумів, що його везуть до Булонського лісу на головну квартиру гестапо.

… Почувши повідомлення про арешт Дюбюеля, Крейцберг наледве стримав бажання самому поїхати на Рю-Сосюр. Наказавши послати машину, подався до Беккенбауера.

— Штандартенфюрер приймає Ланвіца, — попередив його ад'ютант, але Крейцберг, відмахнувшись од нього, штовхнув двері.

Беккенбауер урвав розмову з Ланвіцем і невдоволено втупився в Крейцберга. Гауптштурмфюрер не звернув уваги на його похмурий погляд.

— Щойно заарештовано Дюбюеля! — мовив мало не врочисто. — Як я й гадав, у перукарні.

Повідомлення було варте того, щоб відкласти всі справи, і Беккенбауер одразу це зрозумів.

— Удача! — мовив, підводячись. — Вітаю вас з удачею, гауптштурмфюрер!

«Плодами якої скористаєшся ти…» — майнула думка в Крейцберга, проте його піднесений настрій уже ніщо не могло зіпсувати.

— Я велів привезти його просто сюди, — повідомив. — Ми відразу допитаємо його.

Беккенбауерові не сподобалось оте «ми допитаємо», та він удав, що не помітив нетактовності Крейцберга. Зрештою, гауптштурмфюрер був іменинником і міг собі дещо дозволити.

— Мені йти? — запитав Ланвіц.

— Ні, залишайтеся. Можливо, Дюбюель — резидент, постачає інформацію російським радистам, і ваша присутність навіть необхідна.

Гестапівці ввели заарештованого до просторого кабінету, встеленого квітчастим килимом, і Дюбюель подумав, що такий веселий килим ні до чого в цьому хоч і великому, але похмурому кабінеті, ще непривітнішому завдяки трьом постатям у чорному.

Крейцберг підійшов до Дюбюеля мало не впритул, зазирнув зовсім зблизька у вічі й ледве стримався, щоб дужим ударом не проломити носа цьому нахабі, здатному витримувати його погляд. Обійшов навколо Дюбюеля, знов зупинився навпроти, перевалюючись з носків на п'яти.

— Спокійно, Крейцберг. Зніміть з нього наручники, — наказав Беккенбауер.

«Ого, — зиркнув на Беккенбауера Дюбюель, — ось куди я попав!»

Він чув від учасників руху Опору, що в Париж із Берліна прибув з якимось спеціальним завданням штандартенфюрер СС Беккенбауер у супроводі свого помічника Крейцберга. Яке то було завдання, підпільники не довідались. Дюбюель подумав: коли спеціальний уповноважений із Берліна зацікавився його особою, то вона чогось-таки варта, й можна спробувати поторгуватися. Принаймні виграти час; може, це нічого не дасть, тільки відтягне звичайний фінал. Так, певно, й буде, однак умерти він завжди встигне, а тут лишається якийсь шанс, либонь, примарний, та все-таки шанс…

Беккенбауер тицьнув коротким пальцем на стілець. Кинув:

— Сідайте, як вас, Дюбюель? Чи краще вже називати Паулем Мертенсом? До речі, яке ім'я ви носите тепер?

«Вони добре обізнані», — подумав Дюбюель. Заперечувати все це не було рації, і він відповів, сідаючи:

— Оноре Луеш, з вашого дозволу.

— Дуже приємно, — розплився в посмішці штандартенфюрер. — Сподіваюсь, ви назвете нам і своє справжнє прізвище… і звання?

— Навіщо? Я й сам забув їх…

— Ну, гаразд… Колись ми повернемось до цього, а тепер не гаятимемо часу. Бо ми й так згаяли багато, ганяючись за вами.

— Тішу себе думкою, що не завдав вам особливих прикростей.

Крейцберг не витримав і вибухнув: