Януш Пшимановський: Чотири танкісти і пес – 1

– Гаразд, – відповів мисливець.

Янек сховав папір на грудях, до тієї самої кишені, де в нього були тигрові вуха. Оглянувся, чи не треба ще чого, але Старий махнув йому рукою, мовляв, можеш іти.

І ось він наодинці з трактором у порожній повітці. Вклав нові вкладиші до підшипників, змазав їх мастилом, закріпив на місці, кілька разів крутнув ручку і знову зняв. При світлі лампи видно було, які частини сріблястого сплаву точно пасують до форми вала – у заглибинах лишилися сліди мастила. Гострим плоским ножиком Янек почав знімати тонесенькі стружки м'якого металу, – припасовував.

Те ж саме вдруге проробив, потім втретє, вп'яте, терпляче добиваючись, щоб уся поверхня була гладенька й чиста, рівномірно вкрита тонкою плівкою мастила. Кортіло йому заглянути до тієї газети, що лежала схована у нього в кишені, бо в хаті він помітив лише двоє слів, але вирішив, що подивиться тільки після роботи, коли все закінчить…

Дощ ущух, і крізь шпарину в покрівлі тепер видно було над горами гострий ріг молодика.

Янек замислився. Невже це той самий місяць, який колись, кілька років тому, чіплявся за високі щогли суден у порту? Чи це він тоді відбивався у водах затоки й у Віслі, що спливала каналам в море?

Подув вітер, ворота в повітці злегенька заскрипіли. Хлопець здригнувся й, залізши під трактор, уже востаннє поставив на місце підшипники. Підвісив картер, залив мастило. Запустивши мотор, дав йому трохи попрацювати на малих обертах. Потім вимкнув запалювання, зачекав, поки стече мастило, і через люк засунув руку. Пальцями намацав підшипники, перевірив, чи не перегріваються.

Все було в порядку.

Раніше, в ті часи, які він визначав словом «колись», Янек підійшов би до батька й сказав: «Готово». Батько в таких випадках вставав і йшов перевіряти. Контролював строго, незалежно від того, що то було – ведмедик, якому щойно пришито лапу, модель літака чи велосипед. Потім випростовувався і, всміхаючись своїми сірими очима, подавав синові руку й казав: «Добра робота».

Так було «колись»; але ось уже четвертий рік минає відтоді, як хлопець зостався сам.

Янек відчув раптом, що йому важко від безсонної ночі, що йому болить потилиця – Григорій, борючись, сильно стис його. Сумно всміхнувшись до самого себе, подумав, чи розбудило Григорія гуркотіння мотора, чи, може, тракторист спить міцно і смачно, так, як сплять у Грузії, й чи через сон до нього з далекого неба прийшли грузинські зорі.

Надворі похолоднішало, і низом, попід деревами, попід жердинами огорожі тихо повз од річки легкий досвітній туман.

У сінях Янек погасив лампу, понюхав руки – хоч і добре мив їх, а все-таки ще пахло металом, мастилом і гасом. Притримуючи знизу клямку, щоб не заскрипіли двері, він навшпиньках зайшов до хати. Ступив до печі, обвугленою скіпкою згріб попіл з червоних головешок. Діставши з кишені газету, обережно розгорнув її. Повідомлення, яке зацікавило хлопця, було неповне – з правого боку внизу вже було вирвано клаптик паперу. Підніс газету до очей, нахилився до жару і, відчуваючи тепло на щоці, читав при рудавому світлі вогню.

– Янеку!

Хлопець здригнувся. Виходить, Старий не спить.

– Слухаю, Юхиме Семеновичу.

– Прочитай уголос. Той спить, ти його не розбудиш.

Янек завагався. Відчував, як кров хвилею приливав до голови, немовби його застукали на гарячому. Минула довга хвилина, поки він опанував себе й почав читати:

– «Комюніке про згоду Радянського уряду на формування польської дивізії на…» – кінець заголовка було обірвано, далі йшли дрібні літери. – «Радянський уряд вирішив задовольнити прохання Союзу Польських Патріотів… на території СРСР польської дивізії імені Тадеуша Костюшка для спільної боротьби… Формування польської дивізії вже…»

Янек одхилився від жару, склав поволі газету й додав:

– Це все. Трохи не вистачає – обірвано.

І знову в хаті запанувала тиша, тільки Григорій Саакашвілі, тракторист із Грузії, рівно й спокійно дихав уві сні та Шарик сумно попискував, охоплений тугою за теплом мами, яка несподівано зникла з його життя. Так було довго, а потім Старий запитав:

– Побудеш, поки я зможу ходити?

Янек підійшов до нього, сів на край застеленої шкурами лави.

– Побуду.

– Ще до снігу загоїться; а стану на ноги – не затримуватиму… – мисливець говорив поволі. – Це вже, здається, два роки, як мій Вапя пішов на війну. Він був старший за тебе- ти ж його пам'ятаєш, – але кулі байдуже, чи старший… чи молодший… Однак не затримуватиму… – Він поклав широку шорстку долоню Янекові на коліно.