Януш Пшимановський: Чотири танкісти і пес – 1

– Старий казав, що ти вбив тигра. Виходить, ти добрий мисливець. А я дивлюсь і бачу: трактор знаєш. Бери цей трактор, ставай на моє місце. Бо я йду в армію.

Янек присунув лампу, щоб краще було видно обличчя Григорія.

– Беруть? – запитав недовірливо. – А скільки тобі?

– Дев'ятнадцять. А тобі?

– Мені сімнадцять, – збрехав Янек, додаючи собі майже два роки.

Тепер уже грузин взяв лампу й присвітив.

– Тільки сімнадцять? Тигра вбив, трактор знаєш… І таких не беруть?

– Не в тому річ. Я не місцевий, з Польщі. І Старого не покину самого.

Григорій, як то часто буває з людьми, що тільки стежать за роботою інших, а самі нічого не роблять, раптом розсердився.

– Війна наша. Тобі до неї нема діла. Ви тут шкурочки здираєте з білок, з єнотів, одгодованих на жабах.

– Шкурки йдуть на комбінезони для льотчиків.

– Наш брат в окопах, а ти собі в тилу. Хитро.

Янек викрутив останній гвинт, зняв вкладиші підшипників і поклав їх на брезент. Потім вислизнув з-під тягача й став над трактористом.

– Хитро, кажеш? А хто перший бився з Гітлером? Почалося з Вестерплятте.

– Вестер… Важко повторити… Що воно таке, що так по-німецькому називається? Ваша війна вже давно скінчилась. Я знаю, за два тижні вас розбили.

– А ти вмієш битися?

– А що?

– Ставай.

Янек переставив лампу на купу трісок. Трохи нахилившись уперед, вони нерухомо стояли один проти одного, надуті, як два півні. Скочили, Григорій був значно вищий, він схопив Коса за голову, зігнув під себе. Янек, падаючи, скарлючив ноги і, коли вже спиною торкнувся землі, з усієї сили випростав їх, відкинувши противника під стіну повітки. Обоє, важко дихаючи, схопилися знову.

– Хочеш іще?

– Хочу!

Тракторист перший рушив уперед, але Янек спритно, як справжній тайговик, стрибнув йому під ноги і повалив Григорія на землю.

Знову схопилися, відскочили в різні боки, мовчки почали сходитись і раптом спинилися: десь із висоти вітер доніс гудіння моторів.

– Летять, – мовив Саакашвілі.

– Пильнують. Японці близько. На другому березі Уссурі…

Враз пропав запал, розслабли м'язи, і вони обидва вийшли надвір, попіднімали голови вгору. Небо на заході трохи посвітлішало, блимали зорі. Хлопці хоч і не бачили літаків, але зрозуміли, куди вони летять, по тому, як рантово гасли зірки. Гуркіт віддалявся, розпливався в шумі вітру.

Хлопці повернули в повітку.

– Ще битимемося, чи досить з тебе? – запитав Янек.

– Ні, битися – це дурне. Моя війна, твоя війна – одна війна. Візьми мій трактор, коли я піду в армію.

Мовчали. Янекові хотілося пояснити цьому трактористові, яка близька ця війна для нього, хоча вона й далеко звідси – за десять тисяч кілометрів. Але він не знав, як розпочати, і боявся, що словами не передасть того, про що думав.

– Хлопці! – гукнув Старий.

Вони помили руки гасом, витерли їх мокрою землею, сполоснули під ринвою. Забравши лампу, вернулись де хати, де вже лежали прямо на столі теплі коржики з житнього борошна, а на бляшаній тарілці парувала варена дичина.

Поїли мовчки. Потім Янек приніс закіптюжений чайник, налив у два кухлі, а перед третім завагався.

– Чай, але гіркий. Цукор у нас кінчився. Питимеш?

– У мене є свій цукор, – відповів Григорій і, діставши з кишені ганчірочку, розгорнув її. – Ще кусок лишився. Дай ніж.

Розбив кусок черенком, дав кожному потрошку. Пили чай, тримаючи цукор за щокою.

Шарик прокинувся, запищав у кутку. Тракторист згріб солодкі кришки на долоню, пішов у куток і радісно мовив:

– Мале, та завзяте. Лиже, як старий, і ще й зубами мої пальці пробує.

Ощасливлене цуценя весело гавкнуло, замахало хвостиком. Янек, усміхаючись, дивився з хвилину, а потім приніс кожуха, розіслав на лаві й сказав:

– Лягай спи. Я закінчу сам.

Саакашвілі попустив пояс, витягнувся і, підклавши руки під кучеряву голову, сонно сказав:

– Сон після роботи – добрий сон. Тут тепло, м'яко, вода на голову не капає, але по-справжньому спиш тільки у нас, в Грузії. Там лягаєш і ставиш коло себе глек вина; двері розчинені навстіж, ніч заходить до хати, зорі входять…

– У двері чи, може, через сон?

– Як зорі входять? І в двері, і через сон. Однаково. Стало тихо. Старий хотів закурити, простягнув руку, але газети, що лежала біля лампи, не дістав. Янек підвівся, щоб йому подати. Проте, кинувши оком на складений папір, затримав його в руці.

– Можна мені взяти? – запитав.

– Ти що? Хочеш закурити?

– Ні, я вам принесу іншу газету, принесу і складу. Таку саму. Гаразд?