Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 2

– Хай живуть! – вигукнули поляки.

– Ура-а-а, – вторували росіяни, українці, білоруси і хто тільки там був.

Саме тоді Густлік, який стояв під вікном, смикнув за шнур. В руїнах блиснуло і аж так, що останні шибки луснули з дзенькотом, із стін посипалась штукатурка і впав надбитий прикладами гітлерівський орел над оркестром, відкриваючи старі, вирізьблені в камені хрести гданського герба й крило польського орла.

Музиканти, які звикли до всього на фронті, й оком не моргнули. І знову закружляли у вальсі пари, тільки вже інші.

– Розлюбив мене, – скаржилася Лідка грузинові схиливши голову йому на плече. – Єдина надія – коли війва скінчиться, вона муситиме виїхати.

– В мене ще складніше становище, – сказав Саакашвілі, – бо я запросив Анну, потім вони нас поміняли, отже та, що з нею танцював, то Ганна. Але як її тепер розпізнати, щоб освідчитися в коханні?

Янек і Маруся танцювали мовчки, не помічаючи нічого навкруги – чули тільки музику власних сердець. Все вирувало навколо них: мундири й гілки спліталися зеленими смугами з багрянцем знамен, а людська обличчя кружляли, мов усміхнені планети. Не помітили, як до радянського генерала підійшов офіцер у касці й вручив пакет. Не бачили, як генерал розпечатав пакет і, пробігши очима текст, попрощався з командиром бригади й вийшов. Не завважили, що залою з уст в уста передається наказ, що радянські солдати вибачаються перед дівчатами, потискують долоні танкістам і зникають за дверима.

Вже було просторо на паркеті, коли старшина Чорно-усов підійшов до зарученої пари і ляснув Янека по плечу.

– Відбиваєш дівчину? – весело запитав Кос.

– Ні. Вирушаємо на берлінський напрям. Прощайтесь.

Вони скам'яніли. Хотілось обнятися, пригорнутися одне до одного, та між ними вже стала війна, і тільки тінь смутку перебігла обличчям, та побіліли руки в короткім потиску, та пригасли очі.

– Яне, я щодня…

– Вогнику…

В кутку зали, де Ганя і Аня вбирали Григорія й Густліка в блакитні стрічки, раптом з'явився задиханий Віхура, тикаючи всім під носа старого пропотілого капелюха.

– Гляньте. Не хотіли вірити, а я спеціально привіз як доказ.

– Сиди тихо, – урвав його сілезець. – Руські на фронт Ідуть, і Маруся з ними.

Дивився услід дівчині, аж поки та зникла в темряві, й тільки потім, узявши в руки капралів трофей, докладно оглянув і мовив:

– Якби не так далеко звідси, то сказав би, що Черешник близько.

– Хто?

– Той дядько, що нас вів під Студзянками. Мав на голові такий самісінький циліндр.

Під час серпневої битви село чотирнадцять разів переходило з рук у руки, і можна було б сказати: каменя на камені не залишилось, якби не вціліли стіни однієї фільваркової клуні, кладені з колотого граніту. До січня поблизу проходив фронт, солдати копали траншеї, будували землянки й бункери, розтягуючи останні цеглини з коминів і обгорілі балки.

Коли фронт зрушив з місця і за тиждень до Громничної перші селяни повернули з-за Вісли до Студзянок, вони навіть не могли знайти місця, де було село, точно показати, де чия садиба, бо стежки в снігу протоптані були інші: від гармат до командного пункту, від окопів до землянок, із спостережних пунктів до вогневих точок – одне слово, такі, як солдатам треба. Ледве зійшов сніг, вилізли з землянок, розглянулися, що й де було, почали радитись, як будувати.

Ще радилися, коли Черешникові військова автомашина привезла деревню на будинок. Добряча деревня – вдосталь балок, жердин і дощок, ще й дві сокири та ящик цвяхів. Одні балакали, що то за сина Томаща, який часто до партизанів бігав, а інші, що сам старий показав росіянам, де якийсь німецький генерал карти й спирт переховував.

Сам Черешняк нічого не говорив, тільки від самого світанку до темної ночі не випускав із рук сокири. Син, на півголови вищий за старого, допомагав, а жінка обом варила. В середині березня стільки вже збудували, що коли прийшли сапери, то в Черешняковій хаті поселився офіцер. А на початку квітня вже й зовсім побудувалися.

Днина була тепла, з промитого дощами неба світило сонце, коли Томаш виніс на дах віху, рясно оздоЄлену червоними стрічками, і старий, зсунувши на потилицю зім'ятого пропотілого капелюха, прибив її двома цвяхами до крокви.

Витер чоло і усміхаючись дивився на віху, а потім на сина, який також сидів верхи на даху, намагаючись пригладити розпатлану вітром чуприну. Згори видно було необгороджене подвір'я, скриню на вапно, козли для пиляння дерева, порозкидану скрізь стружку, а далі заіржавілий плуг поміж засохлими будяками. З поля надходив молоденький сапер з карабіном за плечима й довгим щупом у руці.