Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 2

Всі посмутніли. Шарик наставив вуха, перестережливо загарчав. Через руїни, шелестячи сухими стеблами торішніх бур'янів, підходила до них щупла, нестара ще жінка в чорній сукні.

– Пробачте, в мене син пропав. Маречек шестирічний. Чи ви його не бачили?

– Тут ніхто не проходив, – помовчавши, відповів Янек.

– Пробачте, то я піду. Рік тому пропав, вийшов на вулицю, піймали його – не повернувся. Маречек, шести- | річний, – відходячи, скаржилася сама до себе жінка, не чекаючи на відповідь.

Довго дивилися їй услід.

– Мені час, – Маруся підвелась. – На чергування треба одягти старого мундира.

– А перед танцями варто довше поспати, – докинула Лідка.

– Не скоро ще по цій війні проясниться, – сказав Янеків батько, коли вже рушили назад.

– Але Густлік має слушність, коли каже про відбій, – енергійно втрутився Григорій, – бо це вже близько. Я сам на світі, мов палець, жодна дівчина мене не хоче, але й собі планую, як жити по війні.

Йшли навпростець парами в той бік, де залишили на набережній шлюпку, переправившись через Мотлаву.

– Знайдеш таку, що тебе захоче. – Густлік обійняв грузина за плечі. – Завезу тебе під Студзянки до Черешняка і висватаю.

– Сільської не хочу.

– Ну, то підшукаємо тобі дівчину з Варшави. Віхура це влаштує, скажу йому, як повернеться.

– Де Віхура? – спитав Григорій.

– Поплив баржею по борошно, але до завтрашнього вечора, до танців повинен вернутися, – пояснив Янек.

Віхура не встиг вернутися до вечора, але бал розпочався, тільки-но зайшло сонце. Не вечірка, а справжній бал. Солдатський бал у визволеному Гданську.

Величезна зала на першому поверсі старого будинку заледве вміщала гостей. На стінах ще виднілися сліди боїв: тут понад вікном смуга кіптяви після пожежі, там навскісний стібок автоматної черги на потрісканій штукатурці, але всюди чисто, по-оолдатськи прибране, а де не можна було – затулено воєнними плакатами. Був там зелений солдат, який закликав: «На Берлін!», кумедні гітлери Кукриніксів, сивий селянин, що б'є у давін, з написом: «Брати слов'яни!» Де не стало.плакатів, почіпляли шматки артилерійських маскувальних сітей, підв'я-вані плащ-палатки, прикрашені зеленими гілками ліщини, терновим галуззям, обсипаним білим цвітом, або ж гасла, нашвидку написані на полотні: «Гданськ навіки польський!», «Уперед на Берлін!», «Гайда до танцю, як на германця!»

Майже посеред зали в підлозі темніла діра, пробита снарядом. Заслоняли її саперні козли з табличками: польською мовою – «Увага, діра!» та російською – «Увага, не провались!» Час од часу звідти вистромлювалась голова, і солдат, вилізши по драбинці з підвалу, подавав танцюристам пляшки трофейного пива.

Грав не бригадний оркестр, що знав лише марші, а поспіхом зібраний польсько-радянськнй ансамбль – гармонія, гітара, сигнальна сурма, фортепіано із стовпчиком цеглин замість ніжки та з простреленою кришкою і, певна річ, бубон. Над підвищешням, де садів оркестр, стирчали зі стінки рештки півопуклого гітлерівського орла, пооббиваного прикладами – сапери мали його знищити, тане встигли, бо вже почався бал. Не вечірка, а справжній бал. Солдатський бал у визволеному Гданську.

– Усі пари танцюють!

Танцювали польські та радянські телефоністки й радистки, санітарки в старанно випрасуваних мундирах. Часом замість наглянсованих чобіт промайнуть трофейні черевички; кожна дівчина мала прикрасу: брошку, косинку, хусточку в руці, квітку калюжниці або гілочку терну в косах. Було й кілька цивільних жінок, жительок Гданська та привезенні на роботи, коли місто було ще німецьке – всі мали біло-червоні пов'язки або стрічки на вилогах скроєних на військовий манір костюмів. Серед солдатських мундирів сіріли цивільні вбрання. Куртки військового фасону, чоботи з довгими халявами, на рукавах червоио-білі пов'язки.

Командир бригади стояв осторонь оркестру і, всміхаючись, дивився на пари, що кружляли в танці. Минуло, може, чверть години, відколи почався бал, Коли пропхався до генерала Янеків батько з чималим пакунком під пахвою.

– Привіт, Вест! – простяг генерал руку. – Де ти пропадав?

– Тральщики відкрили вихід з порту, очистили шмат затоки, тож я гукнув кількох знайомих рибалок, пустили в хід катер і…

– Є риба!

– Небагато, але є, громадянине комендант.

– Дай спокій з тим комендантом. Мене звати Ян.

– Станіслав.

Обом ураз спало на думку: яке безглуздя, що досі не називали себе по імені, – і вони дзвінко розцілувалися, Густлік, котрий танцював з Лідкою танго «Золотисті хризантеми», помітив це і гукнув у діру в підлозі: