Роберт Стівенсон: Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом

Я був приголомшений, але не втратив остаточно голови. Вже й декілька разів перед тим я помічав, що риси характеру другого мого єства зібраніші й твердіші, і там, де Джекіл занепав би на дусі, Гайд виявився на висоті. Мій препарат лишився у шафі в кабінеті: як його звідти видобути? І я, стиснувши скроні руками, взявся розв'язувати це питання. Я сам замкнув двері з боку вулички. Якби ж я наважився поткнутися через будинок, мої власні слуги відправили б мене на шибеницю. Я зрозумів, що мушу діяти чужими руками, й на думку мені спав Леньйон. Тільки ж як до нього дістатися? Як його переконати зробити те, що мені потрібно? Хай навіть мені пощастить і мене не схоплять на вулиці, але ж як я маю поводитися в його присутності? Як я, незнаний і небажаний гість, змушу славетного медика викрасти дослідні матеріали в його колеги, доктора Джекіла? І тоді я згадав, що з моєї первісної вдачі одна риса таки лишається в мене: я можу писати своїм власним почерком. І як тільки спалахнула ця перша іскра, весь шлях освітився від початку й до кінця.

Відтак я дав хоч якийсь лад своєму вбранню, зупинив кеб, Що трапився поблизу, і наказав їхати до готелю на Портленд-стрит, назву якого, на щастя, я пам'ятав. Побачивши мене, — а виглядав я справді кумедно, хоч як усе насправді було невесело, — візник не стримався й пхикнув. Та коли він побачив, яка диявольська лють перекривила моє лице, то посмішка зникла з його обличчя, — на щастя для нього і, ще більшою мірою, для мене, бо наступної миті я міг би його скалічити. Коли я ввійшов до передпокою готелю, вигляд у мене був такий зловісний, що служники не зважувалися навіть переглядатися в моїй присутності. Беззастережно виконуючи мої накази, вони провели мене до окремого покою Й принесли все потрібне для письма. Відчуваючи небезпеку Для свого життя, Гайд, навіть як на мене, поводився несподівано: адже його трусила надзвичайна лють, він був готовий убивати й мучити. І однак великим зусиллям волі він опанував себе й написав два важливі листи, перший — до Леньйона, другий — до Пула, а потому, аби вбезпечити себе від несподіванок, надіслав їх рекомендованими депешами з повідомленням про вручення.

Решту дня він просидів при вогні в готельному покої, гризучи собі нігті; тут він пообідав на самоті зі своїми страхами; і видно було, як льокай здригається від самого його погляду; звідси, як зовсім споночіло, він перейшов до закритого кеба й рушив у подорож вулицями міста. Я пишу —»він», бо не можу сказати: «я». Це пекельне поріддя не мало нічого людського, в ньому жили тільки страх і зненависть. Коли йому здалося, що така нескінченна їзда без мети починає викликати підозру у візника, він відпустив кеб і рушив пішки, плутаючись у завеликому одязі. В грудях у нього лютувала буря. Він майже біг, гнаний страхом, обирав найбезлюдніші завулки і лічив хвилини, які ще лишалися до півночі. Одного разу до нього заговорила жінка, здається, пропонуючи купити коробочку сірників. Він ударив її в обличчя, й вона впала.

Коли я знову зробився собою в Леньйоновій оселі, жах мого давнього друга, певно, подіяв на мене; хоч маю зізнатися, що й він був лише краплею в морі огиди, з якою я згадував про кілька минулих годин. Я сам перемінився. Мене вже не страхала шибениця, зате жахала сама думка про те, що я знову можу перетворитись на Гайда. Наче в тумані я вислухав Леньйонів присуд, наче в тумані повернувся додому й ліг спати. Цілковито знеможений, я поринув у такий глибокий сон, що його не змогли перервати навіть кошмарні сновиддя. Вранці я прокинувся приголомшеним, кволим, але відсвіженим. Мені все ще була ненависна й думка про звіра, що спав у мені, й, звісно ж, я все ще не встиг відійти від жахіть попереднього дня; але ж я знову був удома, і ліки мої були напохваті, і тому в душі моїй разом із вдячністю за порятунок заясніла надія.

Я, не кваплячись, повертався після сніданку через подвір'я, з насолодою п'ючи прохолодне повітря, коли раптом знову відчув симптоми, які передували перевтіленню, і щойно встиг я сховатись у кабінеті, як мене вже знову роздирали пристрасті Гайда. Цього разу лише подвійна доза препарату дала мені змогу стати собою, але ж за якихось шість годин, коли я сумно сидів біля вогню, симптоми повторилися, і ліки довелося вживати ще раз. Невдовзі по тому я вже міг зберігати подобизну Джекіла тільки ціною величезних зусиль, раз по раз уживаючи все нові дози препарату. Будь-якої години дня чи ночі я міг відчути зловісний дріж; більше того, заснувши чи навіть просто здрімнувши на хвильку в кріслі, я неодмінно прокидався Гайдом. Під тягарем неуникного прокляття, приречений на безсоння, я пережив те, що, як мені здавалося, знести було понад людські сили; мене з'їдала гарячка і розум, що згасав разом із тілом, поглинула єдина думка: страх перед самим собою. Та коли я засинав чи коли чергова доза ліків не спрацьовувала, то, майже не відчуваючи самого перетворення (болісні симптоми з кожним днем ставали дедалі менш помітними), я робився істотою з уявою, повною жахливих образів, з душею, що кипіла від безпричинної зненависті, і з тілом, що, здавалося, ось-ось розірветься від люті. При цьому Гайдова сила зростала, а Джекіл дедалі кволішав. Та їхня зненависть один до одного зрівнялася. Для Джекіла вона існувала на рівні інстинкту. Нині він бачив цілковиту потворність істоти, яка посідала частину його свідомості і з якою він був пов'язаний аж до смерті, але хоч така спільність сама собою була нестерпною, тепер він сприймав сповненого енергії Гайда як щось не тільки диявольське, а й неприродне. Приголомшувало те, що твань заговорила, що порох набув здатності грішити, що мертве й безформне перебрало обов'язки живого. Жах пройняв наскрізь його плоть, у якій зроджувалося і рвалося назовні зло, що в хвилини слабкості або дрімоти розривало її й виштовхувало в небуття. Зненависть Гайда до Джекіла була трохи інша. Страх перед шибеницею весь час спонукав його вчинити тимчасове самогубство, повернутись до підлеглого становища частини цілої особи. Але таку доконечність він сприймав з огидою, як, зрештою, і самого цілком підупалого тепер Джекіла. Звідси оті його мавпячі вихватки на кшталт зроблених моїм почерком блюзнірських нотаток на берегах моїх-таки книжок, або ж спалених листів та знищеного портрета мого батька. І якби не страх перед смертю, він давно знищив би себе, аби заодно позбутися й мене. Але його любов до життя була надзвичайна: навіть я, холонучи від самої думки про Гайда і розуміючи, як він боїться, що я вб'ю його, наклавши руки на себе, відчував до нього жаль.