Юрій Дольд-Михайлик - І один у полі воїн

Пропозиція Генріха була надто несподіваною для дівчини. Вона завагалася.

— А не буде пізно, коли я відповім вам завтра? Так відразу я вирішити не можу. Подумаю…

Генріх на те й розраховував: Лідії не стільки треба подумати, скільки порадитись, — і через це охоче погодився почекати день-два і не квапити її з відповіддю.

Кубіс з головою поринув у влаштування свого добробуту. Його задовольняла квартира з шести кімнат, затишно умебльована і прикрашена, ті сніданки, обіди і вечері, якими частувала його молода дружина. Тим більше, що подружжю вони нічого не коштували — всі витрати по господарству Лерро взяв на себе, і Кубіс майже не витрачав своєї офіцерської платні. А проте Кубіс хвилювався і не бачив свого майбутнього в такому рожевому світлі, як раніш.

Генріх не помилився, коли оцінив посаг Софії у двісті п'ятдесят тисяч марок. Але Кубіс лише згодом збагнув, що ціни на вівці високі лише тому, що зараз війна, коли всі продукти харчування, а особливо м'ясо, коштують так багато. Він уже обізнався з довоєнними цінами на м'ясо і вовну і прийшов до висновку, що за нормальних, мирних умов посаг його дружини зменшиться мало не втроє. Це його так рознервувало і приголомшило, що він вирішив порадитися з Генріхом, чи не ліквідувати їм з Софією ферму зараз.

— Розумієте, Генріх, я просто хвилююся за майбутнє. Зараз, поки ще живий тесть, все йде гаразд. Він добре заробляє і не рахується з витратами на господарство. Але він уже немолодий, часто хворіє. Не виключена можливість, що я скоро стану повновладним господарем його спадщини, і це не тільки не покращить мій стан, а ще погіршить. — Кубіс змінив навіть манеру говорити, кожне його слово тепер дихало апломбом завбачливої людини.

— А знаєте, я вже сам про це думав, — признався Генріх.

— Дуже зворушливо з вашого боку!

— Адже я трохи винен у зміні вашого сімейного становища і почуваю перед вами… ну, як вам сказати… моральну відповідальність, чи що. Можливо, ви маєте підстави турбуватися за майбутнє…

— А коли продати зараз все нерухоме майно і вкласти гроші у якесь прибуткове підприємство? Або у якісь цінності?

— Як вам сказати? Треба бути великим знавцем таких справ, щоб не помилитися і не дати себе ошукати.

— Після закінчення війни ми могли б відкрити з Альфредо Лерро…

— Зачекайте хвилинку — я вас перерву. Мені хочеться задати вам одне запитання. І не як зятеві Альфредо Лерро, а як старому і кваліфікованому співробітникові гестапо. Як ви гадаєте, що станеться з вашим тестем напередодні закінчення війни, якщо Німеччина, боронь боже, її програє?

— Вона вже її програла! Але я не розумію запитання.

— Не треба бути дуже догадливою людиною, щоб зрозуміти — Альфредо Лерро працює не на заводі, що виготовляє жіночі парасольки чи дитячі іграшки.

— Він винайшов.

— Не треба, не треба! Не хочу знати таємниць, яких мені не положено знати!.. Але я певен: коли його особою так цікавляться і так його охороняють, то діяльність Альфредо Лерро має якесь відношення до тої нової зброї, про яку так багато пишуть…

— Ви вгадали.

— Слухайте, Пауль! Не ставте мене в дурне становище. Я волію триматися від державних таємниць подалі, і через це не чув, що ви мені сказали. Забув про це! Я висловлюю лише логічні припущення…

— Пробачте. Мовчу, як риба.

— Що б ви зробили, скажімо, як керівник гестапо, коли б ви знали, що Німеччина програла війну і до рук її ворогів, до рук переможців, потрапляють всі здобутки німецької воєнної технічної думки?

— Я? Я знищив би все найцінніше… ну, і загалом подбав би, щоб ніщо не потрапило до рук ворогів.

— Абсолютно логічно! Так зробив би кожен розумний працівник гестапо. А що б ви зробили з самим автором такого важливого винаходу? В галузі воєнної техніки?.. Адже сьогодні цей автор служить фюреру, а завтра може спокуситись на долари чи фунти стерлінгів, навіть на російські карбованці. Що б ви зробили з винахідником, як керівник гестапо?

Пауль Кубіс повільно, не відриваючи погляду від обличчя свого співрозмовника, всім корпусом подався вперед.

— Ви певні, що…

— Припущення — ще не цілковита впевненість… Ми з вами даємо один одному урок логічного мислення. І тільки.

Втім, до біса цю розмову, вона, я бачу, вас схвилювала. Давайте про щось інше!

— О ні, ні! Це саме та розмова, яка… Раз уже почали, кажіть до кінця! То що ж мені робити, по-вашому?

— У таких речах важко радити… Кожен поводить себе по-своєму, Пауль.