Микола Далекий: По живу і мертву воду

Поки Юрко гарячково й безуспішно підшукував погрібні слова втіхи, виправдання, закам'яніле обличчя дівчини наче випливало з темряви. Вже не мерехтіння зірок, а якесь інше бліде світло падало на нього. По-дитячому відкривши рот, вона з жахом дивилась кудись угору через Юркове плече. Хлопець озирнувся, й те, що він побачив, здалося йому в першу мить низькою рожевуватою хмаркою. Це були ледь порожевілі від далекої заграви верхів'я столітніх лип на кладовищі. Там, за горбами, в Білопіллі, вже горіли хати.

Удар припав на плече і збив Юрка з ніг. Очевидно, Стефа відштовхнула його обома руками з усіх сил. Юрко не втримався, полетів на траву. Він почув тонкий відчайдушний зойк дівчини й відразу ж скочив на ноги. Стефи біля нього не було, вона втекла, але він помітив, як майнула в темряві біла кохтинка, й кинувся навздогін.

Він наздогнав би її відразу й затримав би, якби пам'ятав про дріт у проломі загорожі і взяв трохи вправо! Але він забув… Колючий дріт схопив його за холошу, й він з усього розгону гримнувся на землю. Цього разу він ударився дуже. Юрко аж застогнав з болю та досади. Квапливо, дряпаючи іржавим дротом ногу, він насилу відірвав дріт від холоші, скочив на ноги й знову помчав ледь помітною стежинкою. Стефа була десь попереду. Минуло лише кілька секунд, і вона не могла забігти далеко. А побігла вона, звичайно, в Бялопілля. Треба її впіймати, зупинити, врятувати.

М'який пил дороги, дерев'яний хрест, за ним серед горбів в'ється польова стежка. Сюди! Він знав цю стежину. Хвилина-дві, і він побачить білу кохтину попереду. Юрко мчав, легко відштовхуючись від землі своїми дужими ногами, жадібно вдивляючись у темряву, не думаючи навіть, що десь на його шляху може з'явитися яма чи рів. Лан вівса, стіна жита, складені хрестиками снопи пшениці, знову смужка ярини й хрестики пшениці. Зараз, зараз… Вона десь тут, неподалік… Його хвилювало тільки одне — бажання якнайшвидше вгледіти в темряві Стефу. Куди ж вона поділася? Якими б не були прудкими її босі ноги, він, Юрко, вже повинен був наздогнати її. Ще хвилина, дві… Здавалося, він не біг, а летів над землею, наче великий безшумний нічний птах. Та білої кохтини попереду не було видно.

Стефа зникла. Ніч наче проковтнула її. Можливо, назавжди, як чорна могила… А він щойно стояв з нею поруч, його руки, здавалося, ще відчували тепло її рук. Назавжди… Вперше відчай охопив хлопця.

— Стефо! — крик рвав його груди, їдкий піт заливав очі. — Стефо!

Ані звуку у відповідь Юрко продовжував бігти з усіх сил. Він уже давно помітив рожевувате світло попереду, але не розумів, чому це світло все зміщується вправо від того місця, куди вела стежка, і де, як йому здавалося, було Бялопілля.

Він зрозумів це, коли вибіг на якусь дорогу, що перетинала стежку. Дорога здалася йому незнайомою. Тут повинен був стояти кам'яний побілений хрест, під яким вони зі Стефою залишали одне для одного листи.

Хреста не було.

Лише тут Юрко здогадався, що, очевидно, ще аж біля Підгайчиків на розвилці він помилився стежкою. Не роздумуючи над тим, як це могло трапитися, й не сповільнюючи бігу, хлопець кинувся по дорозі праворуч, просто на заграву. Тепер усе залежало від того, чи великий гак він зробив. Часу Юрко не відчував. Тільки відстань могла підказати йому, чи зможе він наздогнати Стефу. Але й відстань важко було визначити. Скільки лишилося за його плечима? Кілометр, два, десять… Йому здавалося, що він біжить уже цілу вічність.

Дорога наче винесла його на горб, і він побачив, як далеко попереду майнув рудий лисячий хвіст полум'я з димом, і почув автоматну чергу. Тут же з темряви виринув і швидко наближався до нього білий хрест. Так, це був той самий хрест. Цього разу він не помилився. Може, Стефа ще не добігла сюди. Почекати, перевести подих? Ні. Він не може ризикувати жодною хвилиною.

Знову вузька стежка, знову смужки хлібів. Усе ясніше й ясніше, тривожне світло розливається над землею. Уже не віриться, що це відбувається не уві сні, а наяву. От… Він знову побачив полум'я, й на фоні заграви майнув силует Стефи. Вона, вона!

Юрко не гукав, не рахував секунд. Він біг. Біг доти, поки не порівнявся із Стефою й не схопив її за руку. Вони обоє впали на землю. Стефа намагалася вирватися, але хлопець міцно тримав її за руки, притискав до землі. Він задихався. Підіймаючи голову, дивився на вогні. Спітніле обличчя його заливало червоне світло. Горіло три хати. Зовсім близько. Правіше займалася ще одна. Чути було постріли й крики.