Микола Далекий: По живу і мертву воду

— Стефо, я не хочу слухати дурниць. Я тобі правду скажу:, якщо в тебе немає сили характеру, тоді ми й справді — діти і в ляльки бавимося… Думаєш, мені легко буде тижнями тебе не бачити? Що з того? Не можна!

О, він умів говорити твердо. Він відчував свою відповідальність. Відповідальність старшого й мужчини. На нього можна було покластися.

— До тітки в Підгайчики не ходи. Не мозоль нашим зайвий раз очей. Листи клади, як і раніше, — біля хреста під великий камінь. Пиши тільки головне. І — обережно. Всім найсвятішим заклинаю тебе, Стефо, стережися й наших, і своїх. Від них нам горе. До пори, до часу тільки ми знатимемо. Ти мене чуєш?

— Так.

— Згодна?

— Так. Усе зроблю, любий, усе для тебе витерплю.

— Хіба для мене? Для нас обох.

— Так, для нас обох, — слухняно й щасливо повторила дівчина.

В цю хвилину Стефа довіряла своєму коханому безмежно. Юрко з вдячністю погладив її голову з високим коком над чолом і з двома туго заплетеними косами, доторкнувся губами її обличчя. Від Стефи пахло молоком і степовою духмяною травою, нагрітою сонцем. Яка вона ще тоненька, худенька. Юрко розчулився. Йому захотілося зробити для Стефи щось велике, надзвичайно щедре. Він підвів голову до неба. Зорі… Зібрати їх у чорний мішок і віддати Стефі. Подарувати… Боже мій, який він ще дурненький. Про що думає. Хлопчисько.

Черкнула зірка по небу. Юрко згадав Стефиного батька.

— Закінчиться війна, і все стихне, рибонько. Люди заспокояться. Може, з'явиться вуйко Семен.

— Йой-ой-ой… — заломила руки Стефа. — Що ти кажеш, милий. Нема вже живого нашого татуся. Давно немає.

— Не кажи так, Стефо. Це — війна. На війні всяко буває. Кожної війни багатьох людей ховали, а вони живі-здорові додому приходили. Старі люди розповідають…

— Та чи я б не хотіла, Юрцю? Ой, я б такого щастя не пережила.

Сльози дівчини закапали на вишивану сорочку хлопця, й він відчув, як ширшає на грудях тепла волога пляма, як вона швидко холоне по краях. Він ніжно обійняв кохану, поцілував у скроню:

— Все може бути, Стефо. Ми повинні думати, як краще…

Все лишалося неясним, хистким, крім одного — вони кохають одне одного, і їх кохання не обіцяє бути щасливим. Та все ж навіть у найнещасливіших закоханих бувають хвилини, коли в світі немає нікого, крім них двох. Така хвилина настала для Юрка й Стефи.

«Як краще…» А й справді! Адже вони молоді, щойно починають жити, нікому не заподіяли ніякого лиха. Невже їх мають чекати тільки небезпеки й нещастя? Дурниці! Не треба навіть думати… Вони вдвох. Хто відбере оцю ніч, ці зорі й тишу? Двоє сердець б'ються як одне — удар в удар.

І вже немає війни, нема лихих людей, немає нікого, крім них, на цілій землі. Тільки їх двоє з одним спільним серцем.

І до ранку ще далеко…

Щось дивне сталося в темному повітрі. Наче величезний прозорий голубий птах пролетів над темною стіною могутніх лип, безшелесно сковзнув до верхів'їв, кинув на них сяйво своїх крил і щез.

— Що це? — ледь чутно спитала Стефа, не відриваючи голови від грудей хлопця.

— Зірниця. Або зоря впала.

— Над нашим Бялопіллям. Хтось помер…

— А може, народився.

Юркові не хотілося ні думати, ні говорити про смерть. Але щасливий спокій уже було порушено. Стефа заворушилася, зняла з плеча руку, й до нагрітого її долонею місця прокрадався лоскітливий холодок.

І тут долетіли до них ослаблені віддаллю звуки далеких пострілів, відчайдушного собачого гавкоту. Відразу ж зовсім недалеко від садиби ксьондза невпевнено дзявкнув чийсь собака, потім другий, кілька нараз, і їх сигнал тривоги ліниво підхопив увесь собачий гарнізон Підгайчиків.

— Це в нас у Бялопіллі, — якимось чужим, глухим голосом промовила Стефа. Вона відхилилася від Юрка, прислухаючись. Її рука, затиснута в руці хлопця, тремтіла.

— Ну, чого ти, — намагався заспокоїти її Юрко. Але сам він уже знав, що там, за горбами в долині, де лежить маленьке село Бялопілля, сталося непоправне — за сигналом пущеної в небо ракети українські хлопці напали на поляків. Що робити? Як же він не здогадався про це раніше? Адже він чув розмову Петра з гостем, та й сама раптова поява Петра свідчила про якусь нову українську акцію. Петро дарма не приїздить. Тепер пізно. Там, у Бялопіллі, Стефині бабуся й братик. Те, чого він, Юрко, так боявся, сталося. Тепер він може врятувати тільки Стефу. Але Стефа, вони… Що робити? Що їй сказати?