Юрій Дольд-Михайлик - Над Шпрее клубочаться хмари

З вулиці Двадцятого Вересня Агнеса вийшла на дель Квірінале, машинально проминувши перехрестя, де їй треба було б завернути, щоб дістатись площі дель Пополо. Сьогодні брати таксі не хотілось. Замкнена у чотирьох стінах готельної кімнати, вона відчувала себе фізично скутою. Навіть вдома, у просторій віллі, оточеній садком, владна потреба рухатися кидала її на спину коня, і вона мчала навмання, без мети, аби тільки бачити перед себе простір, чути, як свистить у вухах вітер, жадібно ковтати п’янке і духмяне повітря. Тепер увесь її світ обмежений крихітною цяточкою в цьому великому місті. Такою крихітною, що й пресвята Мадонна її не побачить. Бо за кожною стіною, кожним вікном до неї простягаються руки, благаючи відвести свою біду. Де вже їй почути голос Агнеси, яка навіть на цій вулиці загубилась, мов піщинка па битому шляху. А коли взяти все місто, цілий світ… Скільки їх, таких, як вона, матерів волають до неба? Ні, не думати про це, а то стає страшно. Так страшно, що хоч у Тібр головою…

Велика дзеркальна вітрина кондитерської на Корсо спокушала перехожих тисячами принад. Сьогодні змінили її оформлення. Маленькі гномики в яскравому вбранні з крихітними тачечками в руках, сповненими дрібних барвистих леденців, безперервно сновигали туди й сюди поміж горами цукерок і тістечок, величезними тортами і пірамідами з шоколаду. Маленькі чоловічки вештались так швидко, робили такі карколомні віражі, що вітрина привертала увагу не лише дітлахів, а й дорослих. Мимохіть спинилася і Агнеса.

«Можливо, Ірене теж посміялась би», — подумала вона сумно і враз згадала про гостинець для доньки.

Реклама зробила своє — в кондитерській було людно, як ніколи, продавщиці ледве встигали зважувати, загортати пакунки, привітно посміхалися, перепрошуючи за затримку.

— Отак і минає день, — поскаржилася молода жінка, що стояла біля прилавка поруч з Агнесою. Нетерпляче покусуючи губи, вона додала: — Коли в тебе обмаль часу, неодмінно виникне якась затримка. Ви не помічали?

— Я не кваплюсь, синьйоро, а ви, я бачу, поспішаєте, — Агнеса трохи відсторонилася.

— О, ви не так мене зрозуміли! Запевняю вас, я зовсім не мала на увазі… Хоча… якщо кілька зайвих хвилин для вас не мають ваги… — Жінка звела на Агнесу гарні зеленкуваті очі і вдячно посміхнулася. — Мені для хворого, — звернулась вона вже до продавщиці,— щось смачне, але й не обтяжливе для шлунка. Як ви гадаєте, он те печиво з безе…

— Саме його я і хотіла вам запропонувати.

Коли жінці з зеленкуватими очима вручили куплене, вона ще раз повернулась до Агнеси:

— Вельми вам вдячна, синьйоро!

— І я вам теж. Ви мені підказали, що купити для хворої…

Якби Лідія пильніше глянула на красиву сумну жінку, може, вона і впізнала б ту, кого їй доручено розшукати. Та Лідія поспішала, Агнеса теж.

…Забившись аж на Корсо, щоб купити все найліпше і найсвіжіше, Лідія зґавила чимало часу. Навіть автобусом у район Трастевере звідси дістанешся не швидко. А від зупинки до домівки Чезаре ще йти і йти…

Минулого разу Лідія була у Чезаре разом з Куртом. Вони непогано тоді провели час — слухали платівки, танцювали, разом готували вечерю. І розмова точилася за пляшкою вина невимушена, душевна. Спочатку Лідія трохи побоювалася Чезаре: все-таки відомий журналіст. А з того вечора, коли навіть неговіркий Курт…

Ой, як не тікаєш від цього, як не примушуєш себе думати про інше, тобі болить. Відколи Курт поїхав до матері в Німеччину, Лідія зовсім втратила спокій. Знає, відчуває вона — не може він ділити своє серце навпіл. І справа не в матері, вона б залюбки переїхала до них, справа в іншому: несила йому жити на чужині.

— Не поїду! Нізащо в світі! — категорично заявила Лідія, коли він уперше поставив питання про переїзд. — Чому це я мушу поступатися, а не ти?

— Тому, що я, як німець, завинив перед світом більше! І всі чесні німці повинні створити таку Німеччину, яка б виправдала їх перед людством.

— Ти наче читаєш з газети… Людство! Яке пишне слово! За щастя людей можна боротись і тут, в Італії. В першому-ліпшому куточку світу. Ти ж і тут не сидиш склавши руки.

— Треба бути там, звідки може зайнятися пожежа. Коли десь починає смердіти паленим, люди кидаються туди.

До цієї розмови вони верталися не раз, і завжди в таких випадках сум’яття в душі Лідії зростало. Вона розуміла Курта, дедалі ясніше бачила, що від остаточної відповіді їй не ухилитись, але не наважувалась дати її, бо не могла розірвати своє серце надвоє. Тут земля її предків, тут рідні серцю могилки, тут вона разом з партизанами билася з фашизмом.