Жозеф Роні - По вогонь

На цей поклик тигр підвівся, охоплений найвищою хвилею войовничого запалу, але зразу ж заплутався в своїх кишках і впав, безсило витягти лапи. Тигриця інстинктом збагнула, як мало лишилося жити тому, хто так довго ділив з нею тремтячу здобич, оберігав покоління, боронив породу від безлічі напастей. Невиразна ніжність ворухнулася в її душі, що не знала жалю. Вона відчула спільність своєї з ним боротьби, радощів і болю. Але проти природи не підеш: вона збагнула, що стоїть перед дужчою, ніж у тигрів, силою; отже, корячись інстинктові життя, побігла вона в нетрі, глухо скаржачись та довго оглядаючись.

Печерний лев не погнався за нею. Він радів з почуття сили своїх м'язів, передчував майбутні пригоди кохання та полювання. Тигр його більше не турбував; однак він іноді позирав на свою жертву; він не зважувався її добивати, бо знав обережність і, як переможець, стерігся можливості зайвих поранень.

Насунула година крові; поволі, лукаво й зрадливо попливла вона в глиб лісів. Денні звірі замовкли, 3 перервами чути було гарчання вовків, гавкотню собак, саркастичний регіт гієни, зітхання хижого птаха, переливчасте кумкання жаб та сюрчання пізнього коника. Поки сонце пригасало за верховіттям лісу, велетенський місяць спливав на сході.

Крім двох хижаків, не видно було нікого. Тур утік під час їхньої боротьби; тисячі делікатних носів відчували в сутінках їхню страшну присутність. Лев-велетень міг ще раз пізнати марність своєї сили. По галявинах та чагарниках дичини плодилося безліч, а йому щодня доводилося боятися голоду. Дух його супроводжував скрізь, а цей дух зраджував дужче, ніж шарудіння землі, трави, листу й гілок під його ногами: гострий і в'їдливий, він сягав дуже далеко. Він пронизував гущавину лісу, плив понад водою і, завчасу полохаючи дрібну дичину, сам її рятував. Усе тікало, ховалося, зникало без сліду. Місцевість ставала пустельною, вимирала, ні на кого було полювати, і лев відчував свою повну в світі самотність.

Отже, надходила ніч, а велетень був голодний. Вигнаний із свого кутка повіддю, він переплив річки, блукаючи по невідомих краях. І тепер, після перемоги над тигром, він старанно втягав носом повітря, шукаючи духу здобичі. Та вона була дуже далеко; він ледве чув шелест польових звірят у траві та горобців у гніздах; бачив па вершку чорної тополі двох чапель, обережність яких лишила б його ні з чим, коли б навіть він міг видертись на дерево. Та й відтоді, як став дорослим звіром, лев міг лазити тільки на низькі дерева з густим гіллям.

Голод повернув його до тієї теплої хвилі духу, що йшла від нутрощів переможеного звіра. Він підійшов і принюхався, але м'ясо тигра здалося йому гидким, як отрута. Розлючений, він плигнув на свою жертву, перегриз їй хребет і подався блукати по місцевості.

Валуни привернули його увагу. Перше вони були за вітром; оскільки нюх у лева слабший, ніж у вовків, він не помічав присутності людей. Наблизившись, він одразу зачув здобич і прискорено захекав.

Уламри тремтіли, дивлячись па постать хижака. З часу втечі мегасероса перед їхніми очима розгорнулася низка подій, що могла вжахнути всяку живу істоту. В червоному присмерку заходу їм видно було, як печерний лев кружляв біля їхньої схованки, соваючи морду в щілини; очі його блимали, наче зелені зірки, вся істота дихала нетерплячкою і голодом.

Дійшовши до отвору, куди пролізли люди, він нахилився та спробував всунутії туди голову. Мисливців узяв страх, чи не пощастить йому розвалити каміння. З кожним поворотом його велетенського тіла Нам і Гав корчились від жаху, тяжко зітхаючи. Нао запалився ненавистю. Вона зросла ще більше, коли звір почав рити землю. Лев-велетень, хоч і не вживав цього способу звичайно, все ж тямив, як розширити отвір чи перекинути якусь перепону. Його спроба приголомшила юнаків, Нао ж присів і штрикнув його списом у голову. Хижак люто рикнув і покинув свою роботу. Його блискучі очі пронизували сутінки; маючи вночі кращий зір, ніж удень, він чітко бачив три постаті, що дуже дратували його своєю близькістю.

Лев знову почав кружляти, соваючи лапу в отвори і повсякчас вертаючись до того, яким пролізли люди. Зрештою він знову почав рити. Новий удар перебив йому працю і примусив одскочити, вже менш здивованого, ніж уперше. Своєю темною головою він на цей раз зрозумів, що влізти в схованку не можна, проте лев не залишив здобичі: віп мав надію, що вона не втече від нього, коли вже була так близько. Отже, нюхнувши повітря та кинувши останній погляд, лев ніби лишив людей напризволяще й попростував до лісу.