Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

Речі вже були зібрані. Галя і Гуля навели лад у нашому купе, акуратно склали верблюжі ковдри, посуд. Почистили ганчіркою примус.

— Хутчіше! — влетів до купе голос полковника. Уже біля вагона полковник забрав у Гулі подвійний баул, перекинув через плече. У Галі забрав її торбу й попрямував до хвоста потяга.

— Вітольде Юхимовичу! — гукнув до нього Петро. — А мішки з піском?

— А це не той пісок, — сказав, озирнувшись, полковник.

— Як «не той»? — вигукнув Петро. — Він же цинамоном пахне!

— Звісно, пахне, — спокійно погодився полковник Тараненко. — Туди п’ять кілограмів кориці пішло, на ці мішки! Пішли, потім усе поясню, — полковник закрокував уперед.

— Але ж там іще труп лежить! — задумливо сказав Петро, подавшись услід за нами.

Полковник зупинився.

— Який труп? — здивовано запитав він. — Звідки?

— Військовий труп, — на ходу відповів Петро. — Та нехай уже, потім усе поясню!

Ми вийшли до останнього вагона нашого потяга і, зашпортуючись за численні рейки, проминули кілька інших товарняків, які стояли щільно один до одного, наче корови у стійлі.

— Цей наш! — полковник зупинився, почекав на нас і пірнув у прохід між поїздами.

Ми слухняно йшли слідом за ним. Попереду хтось махнув рукою, і полковник, який ступав переді мною, махнув рукою у відповідь.

Зупинилися біля звичайного товарного вагона. З подивом я побачив, що людина, яка махнула полковнику й очікувала нас біля вагона, виявилася не ким, як бомжем Васею, котрий пригощав нас раками. Вася допоміг занести речі в службове купе вагона. На мій запитальний погляд він тільки посміхнувся і промовчав.

— Васю, — звернувся до нього полковник за хвилину. — Тут на Москву є вагони?

— Так, — Вася кивнув.

— Там у хлопців у вагоні ще якийсь військовий труп залишився, — сказав, посміхаючись, полковник. — Перевантаж його з колегами на най-, ближчий московський... — полковник наче загубив думку і повернувся до Петра, — Петю, а труп якось запакований? Чи просто...

— У мішку, на «змійці», — відповів Петро. Полковник замислився.

— Васю, — сказав він за хвилину. — Притримай потяг, скажи — затримка п'ятнадцять хвилин. І відразу сюди!

Вася побіг до локомотива, а полковник, нічого не сказавши нам, поліз під вагон.

«Пішов труп провідати», — подумав я.

Ми тим часом огляділися в новому купе — тут уже пахло європейською цивілізацією. І купе було фірмовим, зі справжнім заскленим віконцем, і туалет із дзеркалом та умивальником, і тамбур із маленьким титаном і ящиком брикетного вугілля.

Склавши речі й залишивши жінок у купе, ми з Петром вийшли з вагона. Цей вагон був власністю «депо Баку».

— Отже, тут наш пісок, — Петро кивнув на запломбовані відкотні двері.

— Тут, напевно, — погодився я.

Повернувшись до тамбура, Петро спробував відчинити двері до вантажної частини вагона, але вони були замкнені на ключ. Довелося повернутися до купе.

За кілька хвилин практично одночасно повернулися Вася і полковник. У полковника на обличчі сяяла усмішка.

— Є змога залишити про себе хорошу пам’ять! — радісно та ядуче промовив він, дивлячись на Васю. — Перенесете труп до найближчого московського, і нехай хтось із бомжів напише записку: «Привіт від генерала Воскобойникова». Вкладеш записку в мішок. Нехай почистять свої лави!

— Гаразд, — відповів Вася з готовністю в погляді.

— Ну все, бережи себе! — полковник простягнув Васі руку. — Дасть Бог, ще здибаємося!

За кілька хвилин ми всі сиділи в купе на нижніх полицях. Я сидів із Гулею, а навпроти через стіл сиділи Петро, Галя і полковник. Полковник, знявши з руки годинник, поклав його перед собою і спокійно стежив за секундною стрілкою. Так тривало, доки потяг не смикнувся.

Повільно поповзли повз наше вікно вагони сусіднього товарняка.

Я раптом задумався про те, що в цьому купе тільки чотири полиці, а нас уже п’ятеро. Окинувши уважним поглядом купе, я помітив відсутність рюкзака полковника. Цікавість примусила мене нахилитися і зазирнути під нижні полиці.

— Щось загубив? — запитав мене Вітольд Юхимович.

— Так, — відповів я. — Ваші речі.

— А-а! — посміхнувся він. — Спостережливий хлопчина! Вони не тут, я у вагоні спати буду. Але якщо покличете мене на сніданок — не ображусь!

— А мішки у вагоні? — похмуро запитав Петро.

— Ні, мішки не там, мішки у сусідньому, — сказав, не повертаючись, полковник. — І не треба за них хвилюватися.

Петро поліз під стіл, витягнув із сумки трубку і кульок із примівським тютюном. Мовчки набив люльку і, струснувши в руці сірникову коробку, підвівся та вийшов до тамбура.