Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

— Мені здається, Тараненко все це заздалегідь улаштував, — сказав я Петру. — Пісок — це міф! Нас просто в божевільню загребуть, якщо ми комусь почнемо розказувати про пісок, який здатний змінювати психологію людини... Ми вляпалися в кримінал...

— Ти не правий, — Петро перейшов на російську мову. — Хіба ти не пам'ятаєш, як казах-торговець ледве не подарував нам увесь свій товар? А гадаєш, я з тобою раніше, до цього, по-російському розмовляв би?.. Те, що ми не можемо науково пояснити загадку цього піску, ще не означає, що її не існує. Ми не науковці!

— Це точно, — гірко посміхнувся я. — Нас, скидається на те, вже пізно вчити...

— Ти дарма так, цинізм — це, напевно, найбільша біда нашого покоління, і якщо віра в пісок хоча б од цієї біди нас очистить, вже з’явиться надія на краще майбутнє для всієї родини.

— Віра в пісок?.. — повторив я.

— Та не пісок це, — Петро занервував і підвищив голос. — Це дух, розчинений у піску.

— Почекаємо, може, полковник усе ж таки з’явиться і детальніше розкаже. І про мішки з піском, і про інші мішки... — я повільно звівся на ноги.

Каву ми допили. Бажання спати не було ніякого, але й лишатися тут, у тамбурі, поруч із Петром, не хотілося. Мій нічний цинізм явно зачіпав його віру, і далі вести цю дискусію не було сенсу.

Повернувшись до купе, я заліз на свою полицю.

На столі досі горіла спиртова таблетка. Жінки спали.

Я повернувся на бік і наштовхнувся ребрами на щось чужорідне. Витягнув із-під підстилки пістолет і запхнув його до рюкзака.

Зранку я прокинувся під давно забутий звук — шепіт дощу. На тлі цього шепоту окремими розміреними ударами падали краплі води, яка сочилася крізь щілину в дерев’яному даху купе. Вітер поривами закидав дощ через проріз вікна досередини, і дрібні краплини падали мені на обличчя, але відчув я їх, тільки пробудившись. Провів долонею по щоках — наче вмився.

Я прокинувся останнім, усі решта вже не спали. Гуля сиділа поруч, на моїй полиці. Петро і Галя сиділи навпроти. Усе було як зазвичай, тільки вологий вітер час від часу намагався загасити палаючий примус, на якому стояв казанок.

Усі, крім мене, пили чай. Я всівся. Гуля прихопила казанок рушником і налила чаю ще й мені.

— Уночі Грозний проїхали, — повідомив мені Петро.

За чаєм я вибачився перед ним за свій нічний цинізм.

— Нічого, буває, — без образи відповів він.

За вікном маяла мокра зелень дерев, дахи будинків, путівці. Один із них біг якраз уздовж залізниці. Сіре небо нагадувало про осінь.

Потяг мчав, наче намагався втекти з-під дощу.

Повз нас пролетіла й залишилася позаду мокра платформа з приземкуватою одноповерховою спорудою вокзалу, «Станція Лабінськ». У двох вікнах цього вокзальчика горіло яскраво-жовте, тепле світло.

До мене раптом дійшло, що Кавказ лишився позаду. Ми ще спускалися з його пагорбів, скочувалися в рівнину, імені якої ми не знали. Але російські назви залізничних станцій, які проносилися повз нас, радували душу.

Я подивився на Петра — він теж утупив погляд у вікно. Його обличчя випромінювало царський спокій, в очі повернулася твердість і самовпевненість. Може, і минулої ночі в тамбурі він теж був спокійний і впевнений у собі? Це я психував, намагаючись знайти миттєвий вихід із ситуації, коли все стало зрозуміло. Це я, раптом відчувши себе зрадженим усім і всіма: і полковником Тараненком, і цим піском, і власним попереднім ідеалізмом, — намагався примусити Петра розділити зі мною моє розчарування й невіру. А він приніс мені каву та прочитав лекцію про шкоду цинізму. Але не було в моїх нічних словах цинізму. Принаймні мені зараз здавалося, що не було. Я і тепер міг би, напевно, повторити все те ж саме — моя думка за кілька годин сну не змінилася. Змінився стан. Але, очевидно, стан духу зараз значно сильніший. Якщо тверда омана допомагає Петру залишатися спокійним, то нічого в цьому поганого нема! Нехай і далі обманює себе! Я і сам був би радий дурити себе, приписувати цьому піску чудодійну силу й цілком покладатися на цю силу в майбутньому відродженні України.

— Колю! — відірвав мене раптом Петро. — А ну як ми всі ці наркотики пожбуримо геть на ходу?

— Що таке верзеш! — Галя кинула на нього пильний погляд. — А коли діти знайдуть?

Петро, не звернувши уваги на Галину репліку, все ще дивився на мене — очікував почути мою думку.

Я провів рукою по вологому волоссю. Думав, намагаючись знайти відповідь на його питання.

— Збагни, на кордоні перевірятимуть! — вів далі свою думку Петро. — Спершу російська митниця, відтак — наша. Коли хтось із них попхнеться під брезент — нам гаплик.