Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

— Что везьом?

— Особисті речі, — сказав Петро.

— Что? — митник насторожився.

— Особисті речі, — трошки тихше відповів Петро.

— У сєбя дома будеш па-сваєму гаваріть, а здєсь па-рускі атвічай!

Розуміючи, що треба рятувати ситуацію, я перевів увагу митника на себе.

— Скільки треба за транзит заплатити? — відповів я російською. — Ми з мого весілля їдемо, — і я кивнув на Гулю.

— Свадьба? — усміхнувся раптом митник. Подивився з усмішкою на мою дружину, схвально кивнув головою. — Сколька заплатіл?

— Багато! — відповів я, метикуючи на ходу.

— Казашка?

Тепер уже кивнула Гуля.

— Ай, маладєц! — митник перевів погляд на мене. — Луччє далеко єхать, чєм пад ногі сматрєть! Давайте па двадцать доларов і прахадітє!

У кишені в мене було лише сорок, і лізти у нього на очах у свій рюкзак аж зовсім не хотілося. Я кинув швидкий погляд на Петра. Він зрозумів.

— А як звідси краще до Києва дістатися? — запитав мій напарник у митника.

Митник замислився, дивлячись собі під ноги. Доки він думав, я встиг відкрити рюкзак і запхати руку просто в конверт.

— Знаєш, — митник підвів погляд на Петра, — тут каждий день товарний состав до Растова ідьот. Там вагони і на Растов, і на Кієв. Пойді, пагаварі с рейсовікамі, луччє будєт, чєм на пасажирском...

Уже застібуючи пластмасові карабіни на рюкзаку, я посміхнувся — митник нам порадив те, що ми і так збиралися робити. Отже, полковник серйозно прорахував маршрут, перш ніж нас інструктувати.

Ми розрахувалися за транзит і попрямували до самоскидів. Там нас зустрів лише один водій, другий уже подався до вантажного депо «Баку-порт» домовлятися про вагон.

— Слухай, ти кави і покурити дістати можеш? — поцікавився у водія Петро.

— Каву яку?

— Мелену, звісно.

Водій кивнув.

На прохання Петра я видав водієві зелену двадцятку, і той зник за чотириповерховим громаддям контейнерів, полишивши нас чатувати самоскиди. Хвилин за п'ятнадцять він повернувся з целофановим пакетиком меленої кави і таким самим, але меншого розміру пакетиком тютюну.

— Тут що, магазин є? — запитав я у водія, міркуючи про те, чого хотілося б купити в дорогу.

— Маґазін? — посміхнувся водій. — Ета всьо магазін, — він обвів руками порт. — Здєсь всьо єсть! Водка, машини, кансєрви...

— Ясно, — видихнув я, тамуючи свої ще не до кінця сформовані споживацькі бажання. — Зачекаємо на вогні великого міста...

— В місті все дорожче, — зауважив на це водій. Я промовчав.

Незабаром повернувся його напарник.

— Вагон є, — сказав він. — Тільки не дуже гарний...

— Що означає не дуже гарний? — перепитав Петро.

— Так усе без даху. Звичайний, насипний, всередині службове купе є, тільки все без даху... Можна інший взяти, з дахом над купе, і купити в них брезент, аби пісок накрити...

— Скільки коштує? — голосом фаталіста запитав Петро.

— Двісті п'ятдесят...

Петро подивився на мене. Я раптом відчув, що відповідальність скарбника починає мене втомлювати. І навіщо я лишив конверт у своїх руках? Тепер, коли долари закінчаться, Петро буде так само дивитися на мене, тільки я вже буду не скарбником, а «марнотратником» у його очах.

— Знаєш що, давай ти за все платитимеш! — сказав я і поліз до рюкзака.

На очах водіїв передав йому конверт. Петро явно був незадоволений. Він відрахував із конверта двісті п'ятдесят доларів і передав конверт Галі.

— Дивись, щоб усе було гаразд, будеш у нас бухгалтером!

Галя покірливо кивнула, але в її очах я встиг помітити розгубленість і хвилювання. Вона запхнула конверт до господарської торби, потім довго проштовхувала його глибше поміж речей. Нарешті із зусиллям затягнула блискавку на торбі й запитально подивилася на Петра. Він тільки покивав головою.

А другий водій уже прямував уздовж громаддя контейнерів, туди, звідки почали долинати знайомі з дитинства звуки залізних пар, скрегіт і удари вагонів, які зчіпляють.

Я роззирнувся і помітив метрів за сто від нас смаглявого слов'янина, який визирав із-за основи найближчого портового крана.

Я штовхнув плечем Петра і спрямував його погляд на незнайомця.

Петро задумливо свиснув. Знову повернувся до мене.

— Нас або супроводжують, або пасуть... — прошепотів я. Коли я знову подивився в бік найближчого портового крана, там уже нікого не було.

Вечір приніс із собою незвичну прохолоду, наче Баку і Красноводськ-Туркменбаші не лежали на одній паралелі. Може, Туркменістан був ближчий до сонця, ніж Азербайджан, а може, просто каспійський бриз уже дихав осінню.