Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

Сонце висіло просто над нами, забиваючи тіні в пісок.

Я підійшов до жінок, отримав з їхньої ласки піалу з чаєм, що вже холонув, — видно, вони самі нещодавно чаювали, насолоджуючись відсутністю чоловіків. Галя була в своїх незмінних джинсах, зате її маленькі груди граційно підкреслювала темно-червона майка. Гуля сьогодні носила сорочку-сукню салатного кольору.

«Цікаво, — подумав я, — а як вона одягатиметься в Києві? Бо ж у такому вбранні спокійно навіть по безлюдній вулиці не пройдеш!»

— Полковник не казав, куди вирушив? — запитав я в жінок, коли допив чай.

— Він уже давно пішов, — відповіла Галя. — Години зо три тому. Мабуть, до міста.

— І нічого не говорив?

— Казав, що до обіду повернеться.

Я кивнув. Галя і Гуля саме починали варити обід, тому, судячи з усього, чекати на повернення полковника залишалося недовго. Цікавість і відчуття голоду примусили мене постояти якийсь час поруч із багаттям і нашими куховарками. Приємний солонуватий запах лоскотав ніздрі. Я придивився — Галя розкачала тонкий шар тіста і різала його на ромбики, а Гуля на цій-таки дошці з іншого боку нарізала смужками сухе м’ясо. Поруч у піалі лежала гірка порізаної кільцями фіолетової цибулі. Схоже, обід заплановано святковий. Я ковтнув слину.

— Що це в нас сьогодні? — запитав я.

— Аман залишив трошки баранини, будемо казахський суп їсти, — відповіла Гуля, не повертаючись.

За моєю спиною пролунав кашель. Прокинувся Петро. Звівся на ліктях, покрутив головою по боках. Потім знову ліг на спину й утупився напівсонними очима в білясте, засвічене яскравим полуденним сонцем небо.

Полковник справді повернувся на обід. Він наче носом занюхав, чим загрожує можливе запізнення. У казанку доварювався масний суп із баранини, і аромат його створював навколо багаття атмосферу очікування. Учорашні поминальні сто грамів усе ще вимагали закуски.

По обіді полковник відкликав мене і Петра вбік.

— Вам треба до вечора відіспатися, — сказав він добрим батьківським тоном. — Уночі буде багато роботи.

Ми слухняно подалися до своїх підстилок. Після ситного і смачного обіду дрімота затуманила мою свідомість, щойно я вмостився на спину, затуливши обличчя повстяною казахською шапкою — подарунком батька Гулі.

Прокинувся від ревіння моторів. Підняв голову. Шум долинав із-за близького піщаного обрію, за яким починався спуск до нашого розкопу. Я вийшов на край узвишшя і побачив унизу екскаватор і два великі самоскиди. Один із «КрАЗів» стояв трошки віддалік від ями. Його водій-казах сидів на сходинці кабіни й курив. Другий «КрАЗ» стояв під завантаженням. Водій був у респіраторі. Екскаватор черпав пісок із нашої ями і насипав його в уже напівзаповнений кузов самоскида. Я придивився й помітив, що і казах у екскаваторі дихав через респіратор. Трошки віддалік стояв і спостерігав за завантаженням полковник Тараненко.

Я повільно спустився до ями. Підійшов до полковника.

— Справа просувається, — сказав він мені. — Вам уже час збирати речі.

— Що? — перепитав я. — Ми їдемо?

Полковник кивнув.

— За годину приїде Аман. Будемо супроводжувати вантаж. Дорога далека, до Красноводська понад шістсот кілометрів.

Я зітхнув. Пустеля відучила мене від наглих рухів, і тому думка про те, що треба швидко збирати речі, викликала в мені виразне неприйняття.

Я піднімався нагору до нашої стоянки у досить роздратованому гуморі. Намагався робити широкі кроки, але пісок наче сміявся з мене, осипаючись під ногами й уповільнюючи рух. Зрештою пісок переміг — я піднявся наверх заспокоєний, трошки втомлений.

Сказав Гулі, що треба збиратися, і вона слухняно попрямувала до наших речей. Склала смугасту підстилку, заховала її в подвійний баул. Підійшла до вогнища за триногою, казанком та іншим кухонним приладдям.

Я роззирнувся навсібіч. Механічний звук екскаватора суперечив мертвій красі цих руїн. Я спробував порахувати, скільки днів провели ми тут, але шум заважав мені. «Гаразд, — подумав я, — попереду шістсот кілометрів дороги — буде час і дні порахувати, і про багато іншого поміркувати...»

Виїхали ми під вечір. Попереду рухалися два «КрАЗи» з піском. У першому поруч із водієм їхав уже знайомий нам казах Юра, в другому — Вітольд Юхимович. Ми учотирьох їхали позаду в «лендровері» Амана. Аман врубав усі фари, й обидва самоскиди, які їхали попереду нас, здавалися якимись нереальними, наче ми дивилися кінофільм. Дорога петляла, і час до часу передній самоскид на мить вискакував зі світлового коридору. Але дуже швидко ми знову вишиковувалися в більш-менш рівну колону та їхали далі, повільно підіймаючись у гори Каратау. Горами ці пагорби, звісно ж, називалися умовно. У порівнянні з Кавказом їх можна було б назвати рівниною. Але все одно під місячним світлом, яке надавало їм нереального блакитнуватого забарвлення радше місячного, ніж земного пейзажу, вони здавалися неймовірно красивими.