Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

Пообідня праця не принесла сюрпризів. Хіба що ще одна муміфікована ящірка, тільки набагато менша за попередню. Я її викопав із ямки і без жалю одразу ж засипав піском, пробираючись лопатою глибше. Надвечір мене здолала втома. Крім того, що я до нитки упрів, то ще й пухирі в мене на долонях полускалися, й оголена шкіра щеміла від найменшого дотику до лопати. Лопата поступово перетворювалася для мене на ворога номер один.

«Усе, — твердо вирішив я. — Завтра „беру лікарняний“! Досить! Спартак уже давно би повстання підняв!»

Цей вечір минув тихо й без пісень. І «на добраніч» ми одне одному не побажали.

Я лежав поруч із Гулею, дивився у зоряне небо й чекав, коли ж почнуть сіятися зорі, щоб можна було замовляти бажання. Але зірки цієї ночі були намертво прикріплені до неба, і їм було начхати на мої бажання, їм було начхати на мене і на мої долоні, що нили від болю. І я, напевно, вперше відчув пихатість неба. Мені стало прикро, і я повернувся на бік обличчям до Гулі, яка вже заснула. Закинув праву руку на її тепле плече й завмер так. І подумав, що хамелеончик Петрович теж, напевно, завмирає в ті моменти, які йому хочеться зупинити, затримати, він завмирає, щоб не налякати раптово виникле відчуття щастя або ж просто спокою.

Минуло ще три дні, але нічого гарного вони не принесли. Петро з кожним днем ставав дедалі роздратованішим і агресивнішим. А я, замучений спекою і болем у долонях, не почував снаги відстоювати свої права, й далі, перемагаючи біль, рився лопатою в піску.

— Якщо хочеш, я можу їх уночі зв’язати! — прошепотіла мені перед сном Гуля.

Я заперечливо хитнув головою. Досвід минулого вже показав, до чого призводять зв’язування й розв’язування. Треба було просто примусити їх відчепитися від нас, але в мене вже не лишилося на це не тільки сил, а й волі. Якась невиразна надія на все ще можливий успіх пошуків маячіла попереду, і здавалося, тільки цей успіх звільнить нас від їхнього товариства.

Наступного ранку мені почало траплятися в піску багато каміння, серед якого було і звичайне, і шматки вапняних блоків, які раніше правили за фундамент чи стіни якійсь будівлі. Я нахилився і з цікавістю розглядав ці камінці. Петра поруч не було — видно, він натомився за мною стежити. Я міркував: якщо криниця розташована була за межами укріплення, то жодних будівель біля неї бути не могло, але ж і саму криницю, як я вже тут бачив, зазвичай обкладали камінням, щоб її не занесло сипучим піском. Про всяк випадок у цьому місці я працював уважніше, й уважність моя була винагороджена. Я знайшов золотий натільний хрестик із розп'яттям. Краї його були сильно відшліфовані піском, та й саме маленьке розп'яття було наполовину стесане часом. Однак знахідка додала мені снаги, і я з подвоєною енергією взявся далі викопувати в цьому місці пісок і уважно проглядав його. І поки я там порпався, якимось дивом повернулась у моє тіло бадьорість. Я почувався неначе по-новому і знову озирнувся, вже з бадьорим побоюванням, перевіряючи: а раптом до мене йде Петро.

Але навколо нікого не було, і я поновив пошуки. Щоправда, більше нічого не траплялося, але надія, народжена натільним хрестиком, була ще дуже сильною й примушувала мене ще нижче схиляти голову, щоб випадково не проґавити якоїсь важливої дрібнички.

За півгодини на мене очікував сюрприз — коли я вже дійшов до потенційного дна ями, вирішив наостанок копнути ще раз, і лопата винесла мені майже з метрової глибини маленький жовтий ключик. Я взяв його до рук, обтер і роздивився. На мій превеликий подив, ключик виявився золотим — і це відкриття не могло не викликати в мене якусь змішану радісно-іронічну посмішку. «Ну ось, — подумалося мені, — тепер я — Буратіно...»

Дослухаючись до цих своїх іронічних думок, я відчув у собі щось нове. Це нове відчувалося саме фізично, наче прискорений кровообіг або занадто часті удари серця. Воно було моє, не чуже, але водночас від мене не залежало. Мені на мить стало страшно: напевно, так на старість люди раптом усвідомлюють, що їхньому хворому тілу наплювати на їхній здоровий глузд, на їхній світлий розум і мозок, який чудово працює. Тіло натомилося й просить душу забиратися геть...

«Може, я захворів?» — подумав я і знову прислухався до життя свого тіла. Жодного болю не відчував, на хворобу це зовсім не скидалося.

«Напевно, нервова перевтома», — вирішив я і звернув свою увагу на знайдений ключик. Порівняв його з хрестиком — таке саме золото, той самий жовтуватий відтінок і такі ж сліди шліфування піском.