Андрій Курков - Лагідний янгол смерті

«Навіть якщо з останнього Великодня, — подумав полковник, — то все одно давно вже...»

І раптом щось чималеньке, що летіло назустріч, привернуло його увагу. Він повернув голову й побачив людську постать, вбрану не в абищо, а в справжнісінький скафандр космонавта, з шоломом на голові. Постать летіла йому назустріч повільно, значно повільніше, ніж зловлене яйце. Було щось ґрунтовне в польоті космонавта. А коли наблизився космонавт до полковника, роздивився його Вітольд Юхимович — старий із рідким сивим волоссям, погано поголений, на шиї визирає з-під комбінезона сорочка-вишиванка. Поки полковник розглядав старого космонавта, який автономно плив у просторі, той несподівано вихопив із руки полковника писанку й ударив полковника ногою. Удар, звісно, був слабкий, жодного болю. Але образливо стало полковнику. Пальці його стиснулися в кулак. Він уже подумки дотягувався правою рукою до скафандра, але тут знову якесь наукове пояснення виникло в нього в голові; «А раптом, — подумав полковник, — він не вдарив мене, а просто відштовхнув, щоб продовжити свій рух? Адже тут немає тяжіння!» І нібито на доказ цього він побачив на обличчі старого космонавта, який повільно відпливав, усмішку вдячності. І підніс над оскафандреною головою старий писанку, підніс і помахав нею. «Напевно, його яйце!» — подумав полковник. Але все одно боролися в його свідомості образа на цього космонавта і бажання пробачити і пояснити його вчинок.

Поки Гуля розв’язувала мене, я пояснив Петру, яким чином і куди попрямував бадьорий дух нашого «адидасівця».

Петра Гуля розв’язала останнім, і він миттю схопив свою мотузку і кинувся до полковника Тараненка, який лежав біля розкладного стільчика з усмішкою на обличчі.

— Я тобі зараз покажу, як зі своїм народом воювати! — вигукнув він.

А полковнику в цей час усе було глибоко фіолетово. Його тіло лежало мертвим тягарем на теплому піску. Воно було всього лише запорукою його майбутнього повернення на землю.

— Не поспішай! — я намагався зупинити Петра, але він уже перевернув тіло полковника на живіт і гарячковими рухами зв’язував на спині Тараненка його мляві зап'ястки.

Потім, коли вже охолов, спокійно стягнув мотузкою кісточки на ногах, всівся на піску, як мисливець біля переможеного звіра, і закурив свою люльку.

Галя схвильовано подивилася на нього, я прочитав у її очах любов до цього сухорлявого різкуватого парубка. Я навіть не знав, які у них стосунки, хто вони: чоловік і дружина, чи просто соратники, як Ленін і Крупська? Але в будь-якому разі вони пасували одне одному, вони були більше, ніж «одної крові». Потім я подивився на Гулю, яка клопотала біля багаття. На Гулі була зелена сорочка-сукня, її темно-каштанове волосся напівпрозорою ширмочкою затуляло частину обличчя. Мені до цього часу не вірилося, що вона і я є тим «ми», яке називається родиною. Так, вона називала себе моєю дружиною, але в нас іще не було стосунків, які, наче якийсь клей «Момент», роблять людей невіддільними одне від одного. У нас, чи принаймні в мене, емоції та почуття були ще не вибудувані, дотепер цілком не усвідомлені. Що було в неї до мене — я ще не знав. Її характер залишався для мене загадкою. Суміш невидимої сталі й зовнішньої покірності. Таку суміш, якби я не зустрів Гулю, навіть уявити собі не зміг би в одній людині.

— Треба ладнатися в путь! — спокійно промовив Петро по п'ятихвилинній мовчанці.

Він кинув іще один погляд на тіло полковника і звівся на ноги.

— Йду погляну, що там у нього, — на ходу промовив він, прямуючи до речей Тараненка.

Багаття вже потріскувало. Над ним висів на тринозі казанок, біля якого сиділа Гуля.

Я сидів на підстилці, міркуючи про «відлетілого» полковника. Я не розумів, куди тепер рухатися. Заздалегідь обрана ціль раптом стала небезпечною. Але відмовитися від неї здавалося неможливим. Залишалося тільки досягнути цієї мети й потому спробувати пірнути в темряву, вийти з гри. Довге життя краще за посмертну славу.

— Агов, ти, поглянь, що я в нього знайшов! — до мене підійшов Петро. Простягнув розгорнуту схему Новопетрівського укріплення. Схема, зроблена тушшю, була старою, але не стародавньою. У нижньому правому кутку я розгледів підпис того, хто її складав, і дату — «1956 рік».

— Ти сюди подивись! — Петро тицьнув пальцем у чорне коло, біля якого дрібними чорними літерками було написано: «Розташування старої криниці».

— То що, він усе знав? — здивувався я.