Микола Дашкієв: Зуби дракона

— Хінчінбрук… — а потім на всі легені: — Пане професоре! Дивіться — Хінчінбрук!

Сатіапал виліз із кабіни, кілька секунд дивився мовчки на мертвого шпигуна, а тоді хитнув головою:

— Поїхали, Чарлі. У нас немає часу.

— Зараз. Я перевірю, чи не… — Бертон нахилився знову, щоб обмацати кишені Хінчінбрука.

— Облиште! — гидливо поморщився Сатіапал. — Чи до цього зараз? Хіба ви не бачите, що діється в селищі?

Він прислухався до чогось, кинувся до машини, вимкнув світло і потягнув Бертона у кущі.

Це було зроблено вчасно. Хвилину по тому до автомашини підскочив здоровенний чолов’яга з заюшеним кров’ю обличчям. Він зупинився на мить, зазирнув до кабіни, люто брязнув якоюсь залізякою по вітровому склу, свиснув і помчав далі.

Услід за ним пробігли ще двоє. А потім з боку палаючого селища почувся якийсь невиразний шум — гуркіт, шаркіт, басовите гудіння. Такий відгомін стоїть над натовпом, коли, здається, ніхто навіть не ворушиться.

А це й справді була юрба, — та ще й збуджена, розпалена. Із смолоскипами в руках, хоч уже розвиднялося, з кийками, сокирами, мотиками дорогою бігли люди. Залиті своєю і чужою кров’ю, з божевільними очима, вони поспішали, щоб трощити й нищити, кричали одне одному:

— Швидше! Швидше!.. Поспішай на «прасад» до Сатіапала!

— Га-га-га!.. Приймай, раджа, гостей!

— Хо-хо-хо!.. Чи не замалий буде для нас «пуджа барі»?

Їм ще було й весело!

Сатіапал стояв у кущах, затиснувши мертвою хваткою руку Бертона, дивився сухими гнівними очима на тих, що проходили повз них, і беззвучно шепотів:

— Пізно… Пізно…

Він раптом схаменувся:

— Чарлі, треба негайно бігти до маєтку! Треба попередити усіх — жодного пострілу. Кинути все к бісу, хай нищать, руйнують. Втекти в джунглі, так, втекти.

Він витяг з кишені крихітну пляшечку, хлюпнув з неї рідину спочатку на Бертона, потім на себе:

— Тепер нам не страшні гадюки. Біжімо. Швидше!

Тільки де вже там бігти в джунглях! Чіпке галуззя сплелося в суцільні тенета, коріння поснувало землю, стовбури понаїжачувались гострими сучками. А на дорогу не вийдеш: по ній плентаються ті, хто відстав.

— Швидше, Чарлі, швидше!.. — Сатіапал раптом поморщився і зупинився. Клятий корінець! Нога підвернулась, і тепер вже чорта з два підеш швидко.

Зціпивши зуби, тамуючи нестерпний біль силою волі, старий пройшов ще кілька сот ярдів, а потім сів.

— Чарлі, я звихнув ногу, ідіть самі. Врятуйте рані Марію і Майю.

— Ну, що ви, професоре! Я не можу вас лишити!

— Ідіть! — гримнув Сатіапал. — Ех, чому ви так пізно розповіли мені, що скоїлось у Навабганджі?!

Професор скрипнув зубами і нахилився, розв’язуючи шнурок. При цьому він повернувся до Бертона майже спиною.

«Чому так пізно?! — Чарлі вихопив пістолет і, не цілячись, вистрілив у широку спину. — Тому!.. Тому!»

Сатіапал упав. Схопився рукою за груди. Крикнув з одчаєм, з болем:

— Чарлі!.. Мій любий!.. Що ти наробив?!. Ти ж мій син!

— А, навіть син?! — Бертона охопила шалена лють. — Досить обдурювати!.. Досить!.. Досить!.. Досить!..

Він стріляв, доки вилетіла остання гільза, зазирнув чомусь у ствол, плюнув і кинув пістолет у кущі. Підійшов до забитого, витяг з його кишені старенький обшарпаний бумажник та пачку грошей. Сів неподалік і закурив. От тепер справді все. Це була остання жертва на шляху. Зникни з пам’яті те, що трапилось досі! Віднині Чарлз Бертон, майбутній професор і член багатьох академій світу, стане чесною людиною.

Навіть отут, поруч з трупом забитого, Чарлі не стримав бажання хоч краєчком ока позирнути на ті скарби, власником яких став. Він повільно, з насолодою розкрив бумажник Сатіапала.

Тільки що це?.. Де ж чорний паперовий конвертик з відтинками зафотографованої плівки?.. Все, що завгодно, — чекова книжка, листи, фотографії, а конвертика немає… Може, він випав?.. А може, в кишені?

Ще і ще обмацував Чарлі Бертон того, хто справді був його батьком, і мало не кричав з розпачу: старий обдурив його знову!

Стривай, а чи не потягла оцей конвертик Майя?!.. Так, так, — тільки вона!.. Це ж їй хотілося принести своєму чоловікові посаг, гідний дочки раджі!

Ну, то начувайся ж! Чарлі Бертон знайде тебе скрізь, а таки одержить своє!

Він ще раз глянув на Сатіапала і швидко, — далеко швидше, аніж до того, — пішов уздовж шосе.

Котилося лихо по дорозі до маєтку Сатіапала, — багатооке, багаторуке, грізне. Був у ньому і справедливий гнів проти всіх багатіїв усякої масті, і фанатичний шал задурманених, прагнення до справедливості, і чорна сліпа злоба.