Микола Дашкієв - Зуби дракона

— Не їсть! — вигукнув хтось. — Та й не дивно: недарма ж кажуть, що там є кров корови!

Але буйволові, певне, сподобалась незвична їжа. Він хапнув силосу ще раз, а потім ще і ще…

— Їсть! — одностайно загув натовп. — Їсть!

Все тісніше й тісніше згуртовувались люди навколо тварини, немов ніколи не бачили, як їдять буйволи.

А Хакім, забувши про надлюдську втому, про безсонні ночі, гладив шию тварини і задумливо дивився вдалину. Тепер він вірив, що в житті можна досягти всього, чого забажаєш…

Минув і день, і другий, і третій — буйвол Хакіма не здихав, а гладшав та набирався сили. Може, тут відіграло свою роль те, що хазяїн вперше за багато місяців помив його і почистив, не примушував працювати і годував досхочу, а може, така була дія препарату Федоровського, тільки очі у тварини заблищали, шерсть залисніла, загоювалися виразки, відростали збиті, порепані ратиці. Не марно покладав Хакім на цю тварину стільки надій — такого буйвола залюбки купить кожен, хто має гроші!

Успіх першого експерименту розвіяв сумніви більшості навабганджців. Найобережніші, правда, ще трималися, але їх все меншало й меншало. Дехто з індійців уже шкодував, що свого часу не відгукнувся на заклик Сатіапала першим і не одержав три кристали. Певне, це таки й справді коштовні речі, коли навіть сам П’яришонгкор ладний купити один кристалик за п’ятдесят рупій.

Виготовлення сатіапалівського «силосу» з ритуальної церемонії поступово оберталося на звичайну трудомістку процедуру. Вже селяни звикали до того, що можна годувати тварин корою та хмизом, і навіть дивувались, чому цього не робили раніше. Мешканці околишніх сіл не могли збагнути, чому це раптом у Навабганджі враз погладшала худоба, але щасливі власники чудесних кристалів нікому не розповідали про свою таємницю. То була мовчазна згода всіх навабганджців, і її суворо додержувався кожен.

Тільки товстий мулла, чесно відробляючи хабар у сто рупій, не тільки не готував «силосу», а й гудив його скрізь, де можна. Мусульмани його слухали, підтакували… і поспішали до своїх кадобів з мішаниною, щоб виконати чергову операцію з приписів Сатіапала. Як завжди буває, голе базікання не встояло проти наочної агітації фактів.

Хоч який дурний був мулла Навабганджа, але й він зрозумів, що справу програно. З важким серцем поплентався він до мулли Ібрагіма, щоб доповісти про неуспіх.

На його подив, Ібрагім не розгнівався. Він сказав, що аллах сам знає, як покарати невірних, і, мабуть, не відкладатиме це надовго. Хай собі мулла заспокоіться до часу. Моулеві знає про все і, як власник солеварні, надіслав муллі Навабганджа скромний подарунок за його турботи — два чували чудової солі. Мулла може забрати її хоч і сьогодні.

Звісно, товстий мулла не відмовився і від цього хабара. Сіль у Навабганджі купують тепер у небачених кількостях. Продати крамареві — матимеш неабиякий зиск!

Цю комерційну операцію мулла проробив того ж вечора, і, коли б не вдався до надмірної застороги, ніхто б і не запідозрив його ні в чому. Але він інстинктивно відчував, що тут пахне чимось поганим, тому тягав сіль маленькими оклунками, обминаючи зустрічних десятою дорогою. Під час одного з таких рейсів мулла й потрапив до лабетів невсипущого Хакіма.

Юнак давно вже стежив за дивною поведінкою мулли. Може, коли б російський лікар свого часу не запитав про худорлявого моулеві та не висловив своїх побоювань, що то англієць, Хакім нізащо б не звів руку на свого «духовного пастиря». А зараз він так ухопив муллу за карк, що той аж заверещав.

— Ти що несеш, мулла?

— Я… я… Це сіль, звичайна сіль…

— Ану, перевіримо! — Хакім вирвав з його рук оклунок і засунув туди носа. — Гм… І справді — сіль. Так чого ж ти ховаєшся, мов той злодій?

На галас збігався народ. Мулла, який уже трохи оговтався, завбачив у цьому підтримку і зарепетував:

— Людонькі добрі, проженіть геть оцього божевільного!.. Гей ти, грабіжнику, хай пси вискубуть твою паршиву бороду, обпльований верблюдом, хіба я тобі повинен доповідати, куди та чого?! Купив сіль, продаю сіль, — тобі що, голодранцю, сину віслюка і рябої мавпи! Хіба не знаєш, що у крамаря засіки пусті, блазню з кокосовим горіхом замість голови!

О, мулла вмів лаятися! Хакімові не лишалося нічого іншого, як випустити товстуна. Справді, хіба може бути щось лихе в звичайнісінькій солоній солі?..

Та все ж з думки юнака не сходило запитання: а чому ж мулла ніс оту сіль потай? Чому продирався крізь чагарник, замість іти дорогою?