Микола Дашкієв - Зуби дракона

— Швидше, швидше, сагібе! — Джоші схопив росіянина за руку й потяг уперед через щільну запону дощу. Лише старий міг відшукати ті місця, де можна пройти більш-менш вільно. Вибоїни та баюри вмить залило водою; можна ступити так, що й не вилізеш.

Але мета подорожі була вже близькою. Ось попереду вирисувалася висока темна стіна. Вона тяглася нескінченно довго уздовж дороги, відокремлено від неї глибоким і широким ровом. А ось і напівзруйнований місток. Проти містка — дві масивні вежі й велика залізна брама між ними.

Дверцята в брамі на мить відхилилися і випустили невисоку людину в сірому плащі. Невідомий озирнувся і, перебігши місток, подався дорогою ліворуч.

Джоші глянув услід незнайомому з тривогою, але не сказав нічого. Він не виявив здивування, навіть коли побачив, що завжди замкнені дверцята так і лишилися напіводчиненими, а за ними не було нікого з охоронців.

Ніхто не спинив Джоші й росіянина і при вході в палац. Тільки коли вони наблизилися до покоїв рані Марії, звідти вибігла служниця.

— Пан лікар? — скрикнула вона радо. — Благаю, поспішіть: рані дуже погано!

Російський лікар позирнув на свій мокрий одяг, махнув рукою і пішов до кімнати.

— Пан лікар? — почувся басовитий голос раджі Сатіапала.

— Так, — відповів росіянин.

— Ви більшовик?

— Так, більшовик.

— Ну, то все одно. Прошу, сідайте.

Хтось причинив двері. Джоші тихенько вийшов з палацу і вмостився в куточку веранди.

— Більшовик!.. — шепотів він вражено. — Більшовик… Це було таємниче, страшне слово, за яке, кажуть, людей кидають до в’язниці і навіть розстрілюють.

— Ви — більшовик?

На доцента Лаптєва пильно дивилися великі чорні очі, облямовані темними колами — слідами безсоння та перевтоми.

— Так, більшовик! — визивно відповів доцент.

Власне, Андрій Лаптєв не був членом партії, але зараз відчував себе ним. Вперше в житті йому доводиться розмовляти з справжнім раджею, індійським князьком, і вже сама свідомість цього пробудила почуття настороженості до титулованого представника чужого класу.

— Ну, то все одно!.. — раджа Сатіапал втомлено махнув рукою і вказав на крісло проти себе. — Прошу, сідайте.

Доцент ще раз глянув на свій мокрий одяг і сів. У цьому домі зараз було не до меблів та не до правил гарного тону.

Десь у глибині душі Лаптєв уявляв собі цю зустріч трохи інакшою. Правда, перед очима не поставали осяйні магараджі з дореволюційних пригодницьких романів, але ж мусило існувати щось неповторне, своєрідне, що одразу б розкрило побут і звички тубільного володаря одного з закутків Бенгалії.

А насправді все було навдивовижу прозаїчним і простим. В напівтемній, бідно обставленій кімнаті на кріслі сидів, заплющивши очі, підстаркуватий чоловік у пожмаканому парусиновому вбранні європейського зразка. Отак, чекаючи на прибуття поїзда, сидить пізньої ночі на лаві вокзалу посланий у відрядження дрібний службовець-невдаха.

І тому, що раджа Сатіапал виявився зовсім не оперетковим красунем в сліпучих шатах, а звичайною пригніченою горем та втомою людиною, Лаптєв подивився на нього прихильніше, навіть співчутливо.

— Я приїхав надто пізно, пане Сатіапал?

Раджа підвів голову:

— Ні. Пробачте, я не знаю вашого прізвища.

— Лаптєв. Доцент Лаптєв.

— А мене ви вже знаєте. Джаганнатх Сатіапал, професор медицини… Ви здивовані?

— Так.

— Я дуже завинив перед вами. Скажу одверто: ви приїхали сюди цілком даремно — моїй дружині не допоможуть жодні ліки. Але таке бажання вмираючої. Вона почула про приїзд вашої експедиції і втовкмачила собі в голову, що тільки російський лікар може здійснити нездійсненне… За ваші турботи, пане Лаптєв, я віддячу.

— Не варто! — різко сказав доцент.

Він відчув роздратування: та чи не глум, га? Встати опівночі, проїхати кілька десятків кілометрів на чортопхайці, яка ледве не витрусила душу з тіла, вимокнути до рубця — і почути, зрештою, що приїхав зовсім даремно! Бач, йому віддячать! Тут звикли все міряти на рупії та на долари і, навіть розлучаючись з білим світом, намагаються ствердити своє право на вищість!

Певне, обличчя Лаптєва досить красномовно передало його думки. Сатіапал похитав головою:

— Друже, ви мене не зрозуміли. Я не обіцяю вам грошей, бо й сам їх не маю. Я зроблю для вас куди більше: вже сьогодні мешканці довколишніх сіл дізнаються, що сам раджа Сатіапал користується послугами російських лікарів. Цього досить, щоб кожен індус почав допомагати вашій експедиції в усьому. А щодо моєї дружини… Їй дуже важко, вона криком кричить. Якщо ви полегшите їй останні хвилини, я буду вам безмірно вдячний як лікар… і просто як людина.