Микола Дашкієв - Зуби дракона

Радий з ув’язнення своїх ворогів, Хінчінбрук зібрався в похід. Він уже давно накинув оком на крислате дерево в кутку садиби, яке, перевисаючи аж до шосе та сплітаючись кроною з верхів’ям височезної магнолії, утворювало своєрідний місток над небезпечним муром. На щастя, вдалося уникнути зайвого клопоту: коли почалася злива, охоронець пішов од брами.

За якихось кілька хвилин Майкл Хінчінбрук збігав до примітного дуба в джунглях, забрав радіостанцію і благополучно повернувся назад. Не гайнуючи часу, він одразу ж подався на розвідку і, марно намагаючись пролізти з бічного напівзруйнованого крила палацу до цікавих приміщень, побачив Лаптєва.

Тепер шпигун уже знав, що натрапив на певний слід. Можна було б розплутати його й самотужки, без сторонньої допомоги, але це забрало б більше часу. Та й навіщо це робити, коли є можливість зв’язатися з агентурною службою і дістати найповніші дані?

Хінчінбрук витяг з кишені невелику пласкувату скриньку й розкрив її. Ні, американці таки майстри своєї справи. Крихітний радіопередавач був наче щойно з заводу — не поіржавів, не зволожів. Індикатор вказує повну напругу.

— Хвиля сто… хвиля сто… — мимрив собі під ніс Хінчінбрук, запихаючи в вуха навушники, що розміром та формою нагадували квасолини. Він підкрутив трохи ручку настройки і враз почув знайомі позивні: тире і дві крапки — «Д», перша літера слова «Дракон», яким шифрувалося одержане Хінчінбруком завдання.

Швидко, майже беззвучно, застукотів телеграфний ключ. Слабенькі сигнали вирвалися з антени малопотужного передавача, продерлися крізь стіни, крізь щільну запону дощу й досягли мети, не сприйняті ніким з сторонніх. А вже через кілька хвилин Хінчінбрук одержав відповідь: доцент Андрій Іванович Лаптєв-хірург радянської епідеміологічної експедиції, яка отаборилась в селищі Навабгандж, за сорок п’ять миль від маєтку Сатіапала. Повну біографію доцента Лаптєва інформаційна служба обіцяла дати через дві доби.

— Молодець! — прошепотів Хінчінбрук.

Він хвалив сам себе: швидкість, з якою була одержана відповідь, свідчила, що Лаптєвим уже зацікавився хтось вищий. Отже, слід нанюхано правильний.

Хінчінбрук склав радіостанцію, сховав її в кишеню і попрямував до своєї кімнати. Пів на сьому, час вечеряти.

Він нашвидкуруч з’їв принесену служником-індійцем вечерю і, копирсаючи в зубах сірником, розлігся в кріслі, щоб обміркувати план наступної нічної розвідки.

Кімната Хінчінбрука містилась у напівзруйнованому крилі палацу. Ні в ній, ані в сусідніх приміщеннях, повних мотлоху та павутиння, не знайшлося нічого цікавого Тільки з однієї комірчини можна було визирнути крізь заґратоване віконце до вже знайомого Хінчінбрукові коридора, та в глухій стіні загадково виблискували залізною облямівкою двері, які вели невідомо куди.

Можна було б розпиляти грати, виламати двері, — Хінчінбрук не зупинився б навіть перед тим, щоб висадити в повітря увесь палац, аби досягнути своєї мети, однак вдаватися до рішучих дій — зарано. Напівгість-напівбранець, він був позбавлений змоги довільно вивчати незнайому обстановку і мусив насамперед здобути хоча б найпростіший план палацу.

Йому спала на думку чудова ідея — вибратися на горище. Якщо будинок завжди розділений на кімнати з дверима, які можуть бути замкненими, то горище дає змогу вільно пересуватися в будь-якому напрямку.

Виконання задуму забрало небагато часу. Хінчінбрук був старий тільки з виду, а насправді сили в нього вистачило б на двох. По барикаді з поломаних меблів він видерся до пошкодженої дощами стелі однієї з кімнат в кінці коридора, виламав трухлу дошку і виліз на горище. Тепер перед ним відкрився широкий оперативний простір.

Шпигун просувався вперед повільно, обережно, лише коли-не-коли блискаючи ліхтариком. Але то була марна пересторога: в цій частині палацу, певне, ніхто не жив. Під ногами у Хінчінбрука чвакотіла розквашена глина стелі. Біля його вух з таким шарудінням сновигали велетенські кажани. Та ще одноманітно стугонів дощ.

Далі, за поворотом, картина дещо змінилась. Певне, дах тут старанно ремонтувався: лише де-не-де крізь нього просочувалися краплини вологи. Під бантинами почали з’являтися скриньки, сувої, бутлі, — всілякий мотлох, що його, звичайно, шкодують викидати і навіки-вічні запихають в якийсь глухий куток. І аж ось, нарешті, попереду блиснуло тьмяне світло.

Хід з горища вів до масивної вежі, якою вже давно цікавився Майкл Хінчінбрук. В її вікнах щоночі довго не згасало світло, а одного разу на фіранці чітко вималювався силует професора Сатіапала. Багатії частенько влаштовують свої кабінети в горішніх поверхах будинків — можливо, саме так зробив і вчений раджа.