Імран Касумов: На далеких берегах

На третьому поверсі також панувала тиша. Вхід до залу був щільно завішений важкими темнокоричньовими портьєрами. Обер-лейтенант розсунув їх недбалим жестом.

Сонячний промінь, що пробивався в зал крізь зашторена вінка, освітлював щедро і строго сервіровані столи, кришталеві вази на них і позбавлені смаку старовинні, виконані олією, портрети на стінах. Обер-лейтенант затримав свій погляд на єдиній, вартій уваги картині — славетній гравюрі Дюрера «Голова дівчинки», ширше розсунув портьєри і ввійшов до залу.

Проходячи поміж столами, офіцер уважно вивчав сервіровку, наче хотів переконатися, чи добре все приготовано до обіду. Він помацав пальцем вкладені в склянку салфетки з гофрованого паперу, і губи його на мить затремтіли в пустотливій посмішці.

— Малюк, — голосно гукнув він. — Мені не подобаються ці салфетки. Вони якісь шершаві.

Малюк здивовано роззявив рота, але офіцер сам підійшов до нього й витяг з його сумки чималу пачку паперу.

Вони швидко замінили салфетки на всіх столах і залишили зал, наглухо зсунувши важкі портьєри.

— Тобі не треба помити руки перед обідом, Малюк?

Солдат хитнув головою. Його щока вже не сіпалася.

— Здається, в кінці коридора, — сказав обер-лейтенант.

В кінці коридора на одних з дверей висіла табличка з написом: «Тільки для офіцерів».

Обер-лейтенант і Малюк посторонилися, пропускаючи сухорлявого, сутулого есесівського майора, який виходив з убиральні; вони козирнули йому і зникли за дверима.

Майор хотів було затримати солдата й нагадати йому про напис на табличці, але роздумав: надто багато в нього, Отто фон-Шульца, справ у цьому паскудному місті, щоб витрачати дорогоцінний час на розмови про дисципліну. Та й, кінець кінцем, що він таке зробив, цей білявий солдат? Буває й гірше… Ось, приміром, учора, вперше виїхавши до міста, він побачив двох солдатів, які розмовляли на розі вулиці з кількома мешканцями. Фон-Шульц зупинив машину: «Ви з якої частини?» — «З окремого гірсько-стрілецького батальйону. Патрулюємо». — «Про що розмовляєте?» — «Та ось — Ганс — покрівельник за професією; от і вирішив розпитати, як у них тут виготовляють кольорову черепицю». — «А ви теж покрівельник?» — «Ні, я настройщик роялів».

Довелося на добу відправити на гауптвахту і покрівельника, і настройщика, щоб знали надалі, як треба нести патрульну службу. А скільки зараз в армії таких, як вони! Але не час переучувати цей тупий набрід: ходять, стріляють, здихають — і гаразд. Фон-Шульцу треба берегти себе для більш серйозної місії.

Майор увійшов до залу з низькою стелею. Біля стойки кілька офіцерів дудлили перед обідом вермут.

Біля входу на балкон стояв старий полковник з темночервоною шиєю і неприродно випнутими грудьми. Він акуратно обрізав маленькими ножицями кінчик сигари.

Шульц вийняв запальничку й підніс до сигари вогонь.

— Дякую, — буркнув полковник.

Він цінував вияв поштивості до себе в будь-якій формі й від будь-кого. Щоправда, полковник недолюблював поліцаїв, а охоронні частини, до яких, судячи з нашивок, належав цей майор, були, на думку полковника, поліційними частинами. Та поштивість завжди приємна…

Він пильніше подивився на майора. Брови його трішечки підвелися вгору:

— Фон-Шульц?..

Шульц легенько, з гідністю, вклонився.

— Гм… — посміхнувся полковник. — Я пам'ятаю вас ще безвусим кадетом. Ми бачилися, якщо не помиляюсь, у маєтку вашого батька. Зорова пам'ять рідко коли зраджує мене.

Шульц іще раз легенько вклонився: так, усе це цілком можливо.

— Давно в Трієсті? — поцікавився полковник.

— Тільки що прибув.

— З надзвичайними повноваженнями?

— Ні, всього-на-всього спеціальним помічником начальника гестапо по знешкодженню партизанів у окрузі.

— Що ж, бажаю успіху! — полковник милостиво поплескав його по плечу й додав без всякого зв'язку: — А ваш покійний батько був прекрасний генерал, гм… прекрасний!

Полковник заклав великого пальця за борт кітеля й відійшов до стойки.

В тому, що полковник згадав про фон-Шульца-батька, якого він добре знав, нічого поганого, звичайно, не було. Проте мимохіть зроблений натяк страшенно розізлив Шульца-сина. Він зрозумів, що полковник не так хотів засвідчити повагу до небіжчика, як висловити жаль, — хай прихований, — що фон-Шульц, нащадок старовинного пруського роду, віддав перевагу поліцейській кар'єрі перед військовою…

Шульц зараз охоче б вилаявся вголос.

З тупими і чванливими вояками на зразок полковника йому доводилося стикатися досить часто. Такі вояки переконані, що вони є тією віссю, навколо якої повинен обертатися світ, і являють собою добірну касту, яка збагнула вищу премудрість: штурм, обходи, атаки, «кліщі»…