Імран Касумов: На далеких берегах

А вулицями Трієста, тулячись до стін будинків, поквапливо йшли підлітки, прямуючи до собору Сан-Джусто. Почалося це так: один з хлопчаків, косоокий Маріо, почув, як хтось стиха постукав у двері їхнього будинку. Батько його, схопившись з постелі, відчинив двері. Хлопчик потихеньку підкрався до дверей, що вели в кімнату батьків, і припав вухом до замкової щілини. Маріо мало що зрозумів із слів гостя й батька, та одне було ясно: заварювалася якась каша. Обов'язок дружби змушував хлопчика негайно повідомити про це своїх товаришів… І ось почалися перебіжки з вулиці на вулицю, з квартала в квартал. Хлоп'ята вирішили вилізти на дзвіницю Сан-Джусто, звідки видно весь Трієст, паче на долоні, і з неї спостерігати за тим, що діятиметься в місті.

Рівно опівночі Мехті вийшов з будинку Марти Кобиль. Через плече в нього була перекинута сумка з двома порціями вибухівки. Вперше він ішов виконувати завдання сам, без напарника.

Спускаючись у місто, Мехті почув шум машин, танків, мотоциклів і тупіт сотень кованих чобіт. «Почалося», подумав він і прискорив ходу.

У Карранті цієї ночі був піднесений настрій. Щойно по телефону він побажав полковникові Гульбаху щасливої дороги, ще раз пообіцяв йому свою допомогу в разі потреби і попросив повідомляти його про хід операції. На карті Гульбаха були позначені всі потаємні стежки, і він досить виразно уявляв собі можливі позиції партизанів.

«Нарешті з партизанами буде покінчено!» радів Карранті. Він вирішив сьогодні не спати, а чекати повідомлень про перші успіхи дивізії Гульбаха: йому мали дзвонити по телефону. Щоб не нудьгувати, Карранті ввімкнув радіолу.

… Партизани вийшли з своїх схованок і почали займати позиції.

В гестапо, в есесівських частинах, що лишалися в Трієсті, панувало пожвавлення. Німці раділи не менше за Карранті: кінець партизанам, тепер можна буде хоч трохи відпочити від тривог. По місту блукали п'яні гітлерівці.

О пів на першу ночі на вулицях Трієста можна було почути улюблену пісеньку фашистів — «Лілі Марлен».

… Мехті вирішив скоротити дорогу й дістатися до віа Фортуна через прохідні двори.

Хвилин через десять він уже розшукував на цій вулиці будинок Мазеллі. Почувши кроки жандармів, що йшли в ногу, Мехті зупинився і ввійшов у перші, що трапилися, двері, над якими горіли червоні ліхтарі. Всередині, крім кількох п'яних націстів, нікого не було. До Мехті підійшов господар закладу, догідливо посміхаючись, сказав:

— Синьйор, сьогодні є повна гарантія, що вибухів не буде. А дівчата наші нудьгують… Прошу…

— Я не сам, — відповів Мехті, прислухаючись до тупоту загону фельджандармерії, що крокував вулицею. — Нас ціла ватага.

— Де ж вони? — зрадів господар.

— Я маю піти по них, вони послали мене дізнатися, чи можна у вас добре повеселитись.

— Ну, звичайно! — вигукнув господар. — Тут лише два клієнти, цей третій не йде в рахунок, — він показав на італійського унтера, що розвалився на дивані: унтер був п'яний як дим.

— Тоді я піду по своїх.

— Поспішайте! — крикнув услід господар. — А то мої дівчата помруть з нудьги!

Вийшовши на вулицю, Мехті озирнувся і пішов по віа Фортуна. Незабаром він побачив зруйнований будинок, огороджений високим парканом. Це був той самий «комбінат», що його він разом з Васею недавно висадив у повітря. На паркані висіли афіші з зображенням напівголих жінок, клапті оголошень.

«Так… Через два будинки буде той, де ховається Карранті», відзначив Мехті.

І ось, нарешті, будинок, який так довго розшукували партизани. Темно, тихо… І здається, ніби будинок висічений з велетенського цілого каменю. Мехті підійшов до масивних дверей під'їзду. Кнопка дзвінка повинна бути зліва. Він намацав її. Треба дати три коротких і один протяжний дзвінок. Мехті рішуче натиснув на кнопку. Зараз він боявся тільки одного: а що як Карранті нема дома. Але ж і з німцями Карранті не міг бути, йому не можна було розкривати ту роль, яку він відігравав у наступній операції. Партизани це розуміли.

За дверима почулися легкі кроки, клацнув замок, і в дверях показалося обличчя покоївки Анни. Покоївка хотіла була спитати незнайомого, що йому потрібно, та Мехті не дав їй опам'ятатися. Він затис покоївці рота і ввійшов усередину. Все інше було справою кількох секунд; Мехті зв'язав покоївці руки й ноги, запхнув їй у рот кляп, прив'язав її до поручнів сходів і, зачинивши двері, пішов нагору. Повільно, дуже обережно, тримаючи напоготові пістолет, ступав Мехті по коридору. На цей раз не можна було дозволити американцеві випередити себе…