Олександр Лукін - Співробітник ЧК

Альошка направив їх у канцелярію штабу.

Заплакана стара жінка прийшла дізнатися про долю своїх синів. Схлипуючи, прикриваючи хусткою зморшкуватий рот, вона скаржилась Альошці: «Пішли мої шибайголови, не сказавши й слова, а тепер невідомо, повернуться чи ні. Де тут начальство, яке знає?..»

Альошка сказав, що з начальства зараз нікого нема, всі пішли на передову, а сини жінки у свій час повернуться, хай не плаче.

Жінка спитала:

— А ти хто, синку, будеш?

— Вартовий я, — відповів Альошка, — штаб охороняю.

— Ось і моїх би поставили, — зітхнула жінка, — вони одчайдушні.

— Ідіть, матусю, додому, — сказав Альошка. — Чуєте? Стріляють.

І вона пішла.

Потім з-за рогу, з Успенського провулка, з'явився кремезний хлопець у довгій гімназичній шинелі і кашкеті, заломленому, як у старшокласників, на манір безкозирки. Він мимохідь глянув на Альошку і перейшов на другий бік вулиці. Альошка впізнав його: це був Віктор Марков, який вчився з ним в одній гімназії на клас вище.

«Чого вештається? — подумав Альошка, проводжаючи його очима. — Революціонер лабазний…»

У гімназії Марков вважався силачем і завжди був першим у бійках. Батько його мав млин за Дніпром і річкову баржу. Після революції справи Маркова-старшого зовсім погіршали, і він кудись зник з міста, а Віктор лишився у Херсоні з матір'ю. Альошка іноді зустрічав його на мітингах. Віктор носив чорну косоворотку і, траплялося, навіть виступав з промовами від партії соціалістів-революціонерів. Язик у нього був добре підвішений: він умів сипати красивими словами про врятування революції від анархії і більшовиків.

Перейшовши вулицю, Марков немов згадав щось, раптом повернувся і попрямував просто до Альошки.

— Здоров! — сказав він, підходячи і широко посміхаючись. — Давній знайомий!

— Здоров, — буркнув Альошка.

— Ач який став! — сказав Марков, оглядаючи Альошчину гвинтівку і жовту кобуру. — Не людина — арсенал!

Він засміявся, оголюючи над міцними зубами рожеві ясна. У нього були тверді вилиці і випнуте вперед підборіддя. Марков дивився на Альошку, мружачи вузькі сірі очі, і, видно, намагався пригадати його прізвище:

— Йду мимо, думаю: він чи не він? Потім дивлюся: ні, не помилився! Так. Значить, вартуєш?

— Вартую.

— Що ж, справа потрібна. Закурюй. — Він дістав з кишені шкіряний портсигар.

— Не курю.

— Шкода. З цигаркою стояти веселіше. — Марков закурив, озирнувся і по-простецькому спитав, усміхнувшись — Як це ти у червоні солдати потрапив?

— А що ж мені, з німцями, чи що? — похмуро промовив Альошка. Самовпевнений Марков, який явно набивався в друзі, дратував його. «Чого йому треба? — подумав Альошка. — Чого пристав?..»

— Я не кажу… — Марков знизав плечима, випустив з рота клубок диму. — Але ж і тут безнадійна справа.

— Що?

— А те, що з німцями нам не впоратися. Вони однією артилерією каші нароблять. Чуєш, як дають?

Альошка не стерпів. Там люди кров проливають за революцію, а цей тут базікає, як Глущенко.

— Ось що, — сказав Альошка і стиснув пальцями ствол гвинтівки, — іди собі. Тут стояти не можна.

Марков звів брови:

— Які строгості!.. Ну, добре, мені й самому ніколи з тобою ляси точити. До речі, треба б зайти сюди, до вас…

— Навіщо?

— Є дільце.

— Яке дільце?

За Альошчиною спиною грюкнули двері, почулися кроки Ващенка.

— Так, дурниці, — відповів Марков, — з приводу господарства. Можна й іншим разом, терпить. Ну, прощавай, піду.

— Прощай.

Марков кивнув Альошці головою і відійшов.

— Хто такий? — спитав, проходячи мимо, Ващенко.

— Так, один… У гімназії разом учились. Купецький синок. Базікав…

— Я його вдруге примічаю, — сказав Ващенко, — вештається тут! Ну, як служба йде?

— Яка це служба!..

Ващенко добродушно посміхнувся:

— Не сумуй, горобець, прийде і до нас справжнє діло.

Над будинками летіло клоччя низьких димчастих хмар. Вдалині тупо і настирливо довбали землю артилерійські розриви.

Ващенко й Альошка довго стояли, прислухаючись. Звернувши за ріг, Марков прискорив ходу. В кінні кварталу зупинився і подивився на всі боки. Нікого не помітивши, він хотів уже йти далі, але в цей час за його спиною почулося обережне покашлювання.

Високий сухорлявий чоловік у солдатській шинелі і шкіряному кашкеті стояв під візницьким навісом у ніші великого кам'яного будинку. Можна було б подумати, що це один з жильців вийшов покурити на вітерку. Марков підійшов до нього.

— Ви тут, пане…